Розділ 4

Розділ 4
Того вечора вони сиділи на дивані — Володимир і Марина, поруч, як завжди. Тільки тепер між ними висіла невидима стіна з недомовленостей і таємниць.
Володимир набрав повітря в груди.
— Любо, — почав він. — Те, що ти бачила сьогодні... мій стан, кров, слабкість... це результат досліджень. Багаторічних досліджень. І зараз я наблизився до перших справжніх результатів.
Марина дивилася на нього, мовчала. Чекала.
— Дванадцять років тому, після травми в шахті, якось у лазні я знепритомнів після парильні... Не казав тобі, бо не хотів лякати.
Вона слухала.
— Тоді щось сталося. Щось... незвичайне. — Володимир шукав слова, намагався пояснити те, що сам до кінця не розумів. — Я вийшов із тіла. Бачив себе збоку. Лежав на підлозі під душем, а я... я був десь угорі. Спостерігав.
Марина заворушилася, але не перебивала.
— Я думав, що це галюцинація. Наслідок травми. Шукав відповіді — книжки, інтернет, екстрасенси. Нічого. Роками нічого. Я майже повірив, що це був просто збій мозку.
Він замовк, згадуючи. Потім продовжив:
— А потім... гелікоптер. Той день, коли я нібито потрапив під обстріл і отримав контузію.
— Нібито? — Марина нахмурилася.
— Марино, гелікоптер мене не зачепив. Ані пострілами, ані вибухами. Не було ніякої контузії. — Володимир дивився їй просто в очі. — Було щось інше. Виплеск. Із мене. Назовні. Щось, чого я не можу пояснити, але... я відчував. Ненависть до того пілота, що вбивав людей. Вона стала... матеріальною. Вирвалася. І вдарила.
Марина побіліла.
— Ти хочеш сказати...
— Я хочу сказати, що гелікоптер впав не випадково. — Володимир говорив тихо, але твердо. — Я його збив. Точніше, вбив пілота. Думкою. Бажанням. Ненавистю.
Тиша.
Марина дивилася на нього, і в її очах змішалося все одразу — недовіра, страх, здивування, хвилювання.
— Вова, — нарешті вимовила вона. — Це... це звучить божевільно.
— Знаю. — Він узяв її за руку. — Тому й мовчав. Але це правда. І те, що ти бачила сьогодні, — це мої спроби опанувати цю... здібність. Зрозуміти її. Навчитися контролювати. На воронах.
— На воронах, — прошепотіла Марина.
— Так. На воронах. — Володимир стиснув її долоню. — Марино, я не монстр. Мені шкода тих птахів. Але я маю навчитися. Бо якщо це реально, якщо я справді можу... то це треба використати. Проти ворогів. Проти тих, хто вбиває наших людей.
Марина довго мовчала. Потім повільно кивнула.
— Покажи мені.
— Що?
— Якщо це правда — покажи. Не зараз, звісно. Коли відновишся. Поїдемо на ставок у суботу. Там ворони теж є. Спробуєш ще раз. А я... я побачу.
Володимир кивнув.
— Добре. Поїдемо.
Субота, 17 вересня.
Вони виїхали вранці. Марина за кермом, сумки з їжею, мангал. Наче звичайний пікнік.
Тільки у Володимира в сумці лежали ще телефон із аудіофайлами та планшет із відео. А в душі — напруга, як перед іспитом.
Ставок був чималенький. Шахти використовували його як останній відстійник для зливу шахтних вод. Улюблене місце відпочинку та риболовлі. Обрали безлюдне місце. Береги заросли очеретом, на деревах навкруги галасували ворони.
Вони обрали зручну галявину з доступом до води, розклали речі. Володимир розпалив мангал, насадив м'ясо на шампури. Марина нарізала овочі, розстелила плед.
— Спочатку відпочинемо, — сказав Володимир. — Після експерименту буде вже не до цих радощів.
Вони їли шашлик, пили воду, дивилися на ставок. Намагалися поводитися природно, але обидва відчували напругу. Марина поглядала на чоловіка, Володимир — на дерева з воронами.
Нарешті він не витримав.
— Ходімо.
Вони пішли до краю галявини. Знайшли місце, звідки добре видно дерево з птахами. Марина залишилася осторонь, метрів за п'ять — щоб не заважати, але бачити.
Володимир сів на траву, дістав телефон і планшет. Вмикав із сумнівом — чи вийде без цих «милиць»? Мабуть, ще ні. Рано.
Навушники у вухах. Плач. Крики. Відчай.
Планшет на колінах. Буча. Ірпінь. Тіла.
Ненависть почала наростати. Швидше, ніж минулого разу. Наче організм уже запам'ятав, як це робиться. Хвиля злості, що клекотала в грудях, піднімалася до горла. Володимир подивився на ворону. Велику, що сиділа окремо від зграї.
«Це вони. Це ті, хто вбиває».
Ненависть перескочила. Легко. Природно.
«Здохни».
Ривок.
Ворона впала.
Відкат накрив — запаморочення, слабкість, кров із носа. Але Володимир уже звик. Витер обличчя рушником, повільно підвівся.
Обернувся до Марини.
Вона стояла, притиснувши долоні до рота. Очі широко розплющені. Дивилася на мертвого птаха під деревом.
Володимир підійшов, обійняв її за плечі.
— Любо...
— Це правда, — прошепотіла Марина. — Боже мій, це правда. Ти... ти справді...
Вона обернулася до нього, і в її очах було все одразу. Шок. Страх. Здивування. Захоплення. Хвилювання за нього.
Але найголовніше — любов. І підтримка.
— Вова, — сказала вона твердо. — Я маю одну умову.
— Яку?
— Жодних експериментів без мене. Ніколи. Щоб я завжди була поруч. Якщо щось піде не так — хоча б до лікарні довезу.
Володимир кивнув, відчуваючи полегшення.
— Добре. Обіцяю.
Вони поверталися до мангала мовчки, тримаючись за руки.
Наступні два тижні вони проводили за одним планом.
Субота. Виїзд на природу. Пікнік — шашлик, відпочинок, розмови. Потім — експеримент. Ворона. Відкат. Дорога додому.
Кожного разу Володимир використовував телефон і планшет. Не наважувався спробувати без них.
Але з кожним разом ставало легше. Швидше. Ненависть «перескакувала» на птаха майже миттєво. Відкат залишався таким самим — запаморочення, кров, слабкість, — але Володимир уже знав, чого чекати.
Третя субота, 1 жовтня. Володимир вирішив спробувати.
Сів біля дерева. Дістав телефон і планшет. Але не вмикав.
«Спробую без них».
Заплющив очі. Уявив. Обстріли. Руйнування. Смерть. Ненависть наростала повільніше, але все ж таки наростала.
Відкрив очі, подивився на ворону.
«Здохни».
Ривок.
Птах впав.
Володимир усміхнувся, незважаючи на запаморочення й кров.
Вийшло. Без «милиць». Сам.
Марина підбігла, обійняла.
— Ти молодець, — прошепотіла вона.
Жовтень приніс дощі.
Холодні, затяжні осінні дощі, що перетворювали дороги на болото. Шукати ворон під дощем, мокнути на природі — ідея не найкраща.
Тож Січові залишалися вдома.
Володимир вирішив продовжити те, що закинув кілька місяців тому. Аутотренінг. Медитації. Спроби зрозуміти, що ж насправді відбувається з ним.
Місце для цього він облаштував давно. Тоді для відпочинку після роботи. Ще коли працював на шахті.
Зручне крісло, м'яке, з високою спинкою. Навкруг — непогана аудіосистема з об'ємним звуком. Колонки розташовані так, щоб створювати ефект присутності.
Раніше, після зміни, Володимир любив сісти в це крісло, увімкнути класичну музику — або оркестровий рок, наприклад Поля Моріа, — налити келих пива і просто відпочивати. Розслаблятися після важкої, складної праці.
Пізніше він намагався використовувати це місце для аутотренінгу. Але розслабитися — так, відпочити — так, а от результату, якого бажав, не було. Ніколи не відчував тих «хвиль тепла», про які писали в книжках. Ніколи не виходив у той стан, коли тіло і розум ніби розділяються.
Але тепер...
Тепер щось змінилося. Почало змінюватися. І Володимир сподівався, що хоча б щось відчує.
Перший раз він сів у крісло ввечері, коли Марина вже спала.
Увімкнув аудіосистему. Звуки океану. Здалека чутно птахів, шум хвиль, вітер.
Заплющив очі. Почав дихати.
Глибокий вдих. Затримка. Довгий видих. Затримка. По колу.
Вирівняти дихання. Відпустити думки. Зосередитися на тілі.
Уявити, що в пальцях ніг з'являється невеличке тепло. Воно переходить на стопи. На щиколотки. Піднімається по ногах угору невеличкою хвилею, наче обруч. І так до самої маківки.
Потім ще раз спочатку. Ще. І ще.
Ці хвилі починають йти одна за одною. Їх уже дві. П'ять. Багато.
Звичайна вправа. Він робив її безліч разів. Тільки раніше жодних хвиль не відчував, як не намагався.
Володимир сподівався, що тепер зможе відчути бодай щось.
Але що вийде повністю ВСЕ, як написано...
Він навіть не очікував.
Тепло з'явилося. Справжнє, реальне тепло в пальцях ніг. Володимир здригнувся від здивування, ледь не збив налаштування.
Спокійно. Продовжуй.
Тепло поплило вгору. Стопи. Щиколотки. Литки. Коліна. Стегна. Живіт. Груди. Плечі. Шия. Голова.
Хвиля досягла маківки — і розсипалася приємною легкістю.
Володимир почав знову. Пальці ніг. Стопи. Вгору.
Друга хвиля. Третя. Вони накладалися одна на одну, ішли слідом, наганяли.
Відчуття було дивовижне. Легкість. Тіло наповнювалося енергією, як давно не відчував. Наче він помолодшав на двадцять років. Наче всі болі, втома, напруга просто розчинилися.
На обличчі Володимира виповзла усмішка.
Він сидів у крісло, слухав океан, відчував хвилі тепла в тілі — і усміхався, як дитина, що отримала бажаний подарунок.
Нарешті.
Нарешті щось працює. Заняття стали щоденними.
Кожного вечора Володимир сідав у крісло, вмикав звуки — океан, ліс, дощ, що завгодно, — і занурювався в медитацію. Хвилі тепла з'являлися щоразу. Легкість. Енергія. Відчуття, наче тіло очищається зсередини.
Марина помічала зміни.
— Ти виглядаєш краще, — сказала вона одного ранку. — Молодше якось.
Володимир усміхнувся.
— Відпочиваю.
— Це ті твої медитації?
— Так.
Вона кивнула, задоволена.
Але експерименти з воронами теж продовжувалися. Це була необхідність. Володимир розумів: медитація допомагає відновлюватися, підтримувати енергію — це інший бік здібностей. Але й здібність до прокляття треба тренувати.
Щосуботи, якщо погода дозволяла, вони виїжджали на природу. Пікнік. Експеримент. Додому.
І з кожним разом відкат ставав меншим. Спочатку — кров із носа, запаморочення, слабкість на день-два. Потім кров перестала йти. Тільки запаморочення й відчуття спустошення. Потім навіть слабкість стала зовсім невеличкою. Наче просто втомився фізично.
Володимир відчував прогрес. Тіло звикало. Адаптувалося.
22 вересня з фронту прийшли радісні новини.
Харківщина звільнена!
Українські війська прорвали оборону, російські окупанти втікали, залишаючи техніку й зброю. Ізюм, Куп'янськ, Балаклія — міста, що місяцями страждали під окупацією, нарешті вільні. Володимир дивився новини, і серце розривалося від радості й гордості.
— Марино! — покликав він. — Дивись!
Вони стояли перед телевізором, обнявшись, дивилися на кадри звільнених міст. Люди зі сльозами на очах зустрічали українських солдатів. Підняття прапорів. Усмішки. Надія.
— Треба відсвяткувати, — сказала Марина.
Вони наготували цілу купу різного святкового — вареники, голубці, м'ясо, салати, випічку. Звісно, майже все передали хлопцям на фронт. Але й собі теж влаштували свято.
Сиділи за столом, піднімали келихи.
— За наших героїв, — сказав Володимир. — За Україну.
— За перемогу, — додала Марина.
Вони пили, їли, дивилися новини. І вперше за багато місяців відчували, що перемога можлива. Реальна. Близька.
Володимир продовжував тренуватися. Медитації. Ворони. Відкат ставав усе меншим. І десь наприкінці жовтня він зрозумів — готовий.
Готовий перейти від експериментів на птахах до справжнього прокляття. Він сидів у кріслі, дивився в стелю, роздумував.
Птахи — це одне. Невеликі, слабкі, без захисту. Відкат мінімальний. Але людина? Володимир пам'ятав гелікоптер. Три тижні важкого стану після того. А з вороною — тиждень легкого, потім узагалі пара днів.
Людина — набагато складніша ціль. Відкат буде сильнішим. А якщо ця людина далеко? Якщо я бачу її не поруч, а на екрані? Певні побоювання були. Звісно. Але й рішучість теж.
«Я не відступлю. Треба спробувати. Бо якщо це працює — я зможу реально допомогти. Вбивати ворогів, не ризикуючи життям наших солдатів».
Залишалося вирішити — на кому?
Вибір був очевидний.
Соловйов.
Відомий пропагандист. Той, що роками промивав мізки росіянам, готував їх до війни, виправдовував злочини. У нього на руках крові не менше, ніж у того пілота з гелікоптера.
Ні, навіть більше.
Пілот убив власноруч, максимум, десятки людей. Жахливо, але десятки. А пропагандист вбивав ідеями. Вкладав у голови мільйонів росіян думку, що українці — не люди. Що їх треба знищувати. Що війна — це правильно, справедливо, необхідно.
І це призвело до багатьох тисяч смертей безневинних.
Володимир не виправдовував росіян, що повелися на пропаганду. Вони однозначно винні. Сьогодні, за наявності інтернету, достатньо просто перевірити будь-яку інформацію. Не тупо зомбуватися від телевізора, а подумати власною головою. І те, що понад двадцять років росіян у книгах, фільмах, новинах — геть усюди — готували до загарбницьких війн... Що на це накладено пропаганду ще радянську...
Зрозуміло, що з них виросло.
Але ж і власною головою думати треба. Інформація у вільному доступі.
Отже, рішення однозначне. Соловйов винен і заслуговує на смерть.
Цікаво, що у самого Володимира навіть сумніву в тому, що він має право це вирішувати, не виникло. Не після тих злочинів, що росіяни заподіяли українцям.
Не після Бучі, Ірпеня, Маріуполя, Харкова.
Він думав про це, сидячи в кріслі. Прокручував у голові аргументи. Чи маю я право вбивати? Судити, хто винен? Раніше він би сказав — ні. Є закони, суди, міжнародні трибунали.
Але війна змінила все. Коли ворог вбиває твоїх людей, руйнує твою країну, катує, ґвалтує, знищує — чекати на суд означає дозволити йому продовжувати.
Я маю силу зупинити це. Хоча б трохи. Отже, маю право використати.
Володимир не відчував себе Богом. Не вважав, що його рішення завжди правильні.
Але Соловйов — тут сумнівів не було.
Цей покидьок заслужив на смерть більше, ніж пілот гелікоптера.
Навіть тих ворон було значно шкода.
Ще одна причина, чому саме Соловйов.
Треба побачити результат.
Коли Володимир убив пілота — той упав разом із гелікоптером. Але перевірити, що саме сталося, було неможливо. Може, він помилився? Може, пілот просто знепритомнів, а не помер? Це буде зовсім інший розклад. До того ж він був неподалік, і це може мати велике значення. Ворони теж були поряд, результат видно одразу.
А от Соловйов...
Він постійно на екранах. У прямому ефірі. Щовечора його програма. Якщо щось станеться з ним у прямому ефірі — це буде очевидно. Це буде доказ.
Не для інших. Для мене самого. Щоб остаточно переконатися — це працює. Навіть на відстані. Навіть через екран.
Володимир прийняв рішення. Залишалося дочекатися.
11 листопада з фронту знову прийшли радісні новини.
Херсон звільнено!
Російські війська відступили з правобережжя Дніпра. Місто, що страждало під окупацією з березня, нарешті вільне.
Володимир дивився трансляцію, як українські солдати входять у Херсон, як люди виходять на вулиці зі сльозами, обіймають військових, співають гімн.
— Ми перемагаємо, — прошепотів він.
Марина стояла поруч, теж плакала.
— Перемагаємо, — повторила вона.
Того вечора Володимир остаточно вирішив.
Досить чекати. Час діяти.
Він підготувався ретельно.
Телевізор — чималенький, раніше висів у залі, — перемістили на стіну навпроти крісла. Тепер, сидячи, Володимир бачив екран прямо перед собою.
Увімкнув аудіосистему. Ті самі звуки, що допомагали в перших експериментах із воронами. Плач. Крики. Відчай.
На телевізорі через інтернет — програма Соловйова. Пряма трансляція. Звук на телевізорі вимкнено, щоб не заважав. Достатньо того, що лине з колонок. Марина сиділа на стільці осторонь. Мовчазна, напружена. Готова допомагати, якщо щось піде не так.
Володимир дивився на екран.
Соловйов сидів у студії, щось говорив. Обличчя червоне, слина летить із рота. Мабуть, знову орав про «денацифікацію» й «особливу операцію».
Щоб не орав більше.
Вчора весь світ радів звільненню Херсона. А цей покидьок продовжує брехати.
Володимир заплющив очі. Почав дихати. Глибоко. Рівно.
Ненависть почала наростати. Повільно, як лава. Пекуча, важка, нестримна.
Він уявив Бучу. Маріуполь. Обстріли Харкова. Загиблих дітей. Зруйновані домівки. Плач матерів. Це все через таких, як він. Через пропагандистів, що виправдовують геноцид.
Ненависть заповнила все. Груди. Горло. Голову.
Володимир розплющив очі. Подивився на екран. На Соловйова, що продовжував щось верещати в студії. Сконцентрувався. На цьому конкретному покидькові. Зненавидіти його виявилося значно простіше, ніж перенести ненависть на птаха.
«Здохни».
Володимир штовхнув. Усією силою. Усією ненавистю. Усім бажанням убити.
Щось вирвалося з нього.
І вдарило.
Голова пішла обертом.
Володимир схопився за підлокітники крісла, але не втримався. Світ перевернувся. Тіло напружилося, немов у судомах.
Кров хлинула з носа рясним потоком, залила губи, підборіддя, потекла на футболку.
Крісло було зручним, м'яким, але Володимир почав завалюватися набік, через підлокітник.
— Вова! — Марина кинулася до нього.
Вона встигла підхопити, не дала впасти. Притримала за руку, допомогла сісти рівно. Було погано. Було дуже погано. Голова йшла обертом, свідомість намагалася втекти, покинути нерозумного господаря. Так погано не було навіть після події з гелікоптером.