Розділ 3

Розділ 3
У лікарні Володимира тримали всього два дні. Лікарі оглянули, перевірили тиск, серце, зробили ЕКГ. Все в межах норми — для п'ятдесятидворічного чоловіка, що пережив контузію. Контузія легка, сказали, відпочинок тиждень-два, і все буде гаразд.
Якби вони знали.
Володимир лежав на ліжку, дивився в стелю й думав. Про те, що сталося. Про пілота гелікоптера. Про ту мить, коли ненависть вирвалася назовні й стала зброєю.
Це було реально. Справді сталося. Він убив людину силою думки.
Але це — тільки початок. Невеличка частка чогось більшого. Він відчував це кожною клітиною. Наче всередині нього відкрилися двері, за якими ховалося щось величезне, невідоме, могутнє.
Тільки як цим користуватися? Як розвивати? Як взагалі зрозуміти, що саме відбувається?
Дванадцять років пошуків нічого не дали. Книжки, відео, шарлатани-екстрасенси — усе марно. Тепер Володимир розумів: відповідей ззовні не буде. Треба шукати самому. Експериментувати.
Але на чому?
Не на людях же. Навіть думка про це викликала огиду. Ворог — інша справа. Той пілот убивав невинних, заслужив на смерть. Але експериментувати на живих людях, навіть на злочинцях... та й хто йому дозволить?
Ні. Треба щось інше.
Тварини? Володимир завжди добре ставився до тварин. Тому думка заподіяти біль безневинній істоті була неприємна. Але вибору не було. Якщо він хоче зрозуміти свої здібності, навчитися їх контролювати — треба практикуватися.
«На комусь треба», — подумав він невесело.
Додому Володимир повернувся з чіткою ідеєю.
Ворони.
З дитинства ці птахи чомусь не викликали симпатії. Не ненависть, радше байдужість. Вони були всюди — на деревах, на дротах, на смітниках. Галасливі, нахабні, їх у місті повно. І головне — вони довго сидять на одному місці. Це важливо. Треба встигнути налаштуватися, зосередитися, спробувати.
Володимир розглядав інші варіанти. Щури, наприклад. Їх теж чимало, особливо в шахті, от тільки в шахту йому шлях заказаний. А шукати по підвалах?.. Не варіант. До того ж щур ніколи не сидітиме спокійно, коли поруч людина. Утече одразу. А знайти в місті щура, що буде просто сидіти й чекати...
Ні, ворони підходили найкраще.
Володимиру було шкода птахів. Він не був жорстоким. Але розвивати здібності треба було. А ворони — найменше зло. До ставка їхати далеко, більше трьох кілометрів. А от посадки вздовж полів навкруг міста — усюди. Зелені смуги дерев, що захищали поля від вітру. Там завжди повно ворон.
План склався сам собою. Але спочатку треба було відновитися.
Три тижні після того випадку з гелікоптером Володимир відчував наслідки того, що він вирішив називати відкатом.
Слабкість. Постійна, виснажлива слабкість у м'язах, наче хтось висмоктав усю енергію. Він міг пройти кілька сотень метрів — і вже задихався, покривався потом. Щось зробити по господарству — підняти відро води, перемістити стілець — і одразу кидало в піт, серце калатало. Легкі запаморочення. Особливо коли швидко вставав або повертав голову. Світ пливав перед очима секунду-дві, доводилося хапатися за опору. Часом — біль у потилиці. Тупий, ниючий, наче хтось стискав череп обіймами. Проходив сам, але повертався через день-два.
І найгірше — зір на правому оці. Єдине здорове око раптом почало підводити. Картинка ставала розмитою, контури плавали, кольори тьмяніли. Лякало страшенно — якщо й це око відмовить, він залишиться майже сліпим. На щастя, зір відновлювався. Через годину, дві, день. Але сам факт, що це відбувається...
Марина помітила його стан, звісно. Питала, хвилювалася, пропонувала викликати лікаря.
— Все гаразд, — відмахувався Володимир. — Просто наслідки контузії. Лікарі казали — треба час.
Вона не дуже вірила, але наполягати не стала. Знала, що чоловік впертий. Коли захоче — сам розповість.
Три тижні пройшли повільно. Поступово стан покращувався. Слабкість відступала, запаморочення ставали рідшими, зір більше не підводив. Нарешті Володимир відчув, що готовий.
Ранок був ясний, прохолодний. Вересень уже добряче вступив у свої права, повітря пахло опалим листям і вологою землею.
Володимир підготувався ретельно. Велосипед — його двоколісний кінь, вірний і надійний. У черезсідельну сумку, що висіла через багажник, поклав усе необхідне: воду, рушник — саме рушник, бо на ньому був вишитий орнамент, а не просте полотенце, — невелику аптечку на всяк випадок. Поїхав до найближчої посадки. Вузька смуга дерев уздовж поля, за кілометр від міста. Там було тихо, безлюдно. Ідеальне місце.
Володимир знайшов зручне місце — великий корінь дерева, що виступав із землі, наче природний стілець. Стовбур за спиною — як спинка. На сусідньому дереві, метрів за двадцять, сиділа зграя ворон. Штук десять, може більше. Галасували, перескакували з гілки на гілку.
Володимир сів, заплющив очі, спробував налаштуватися.
Уявив ворону. Спробував викликати злість, ненависть.
Нічого.
Він не міг зненавидіти безневинну тварину. Скільки не намагався уявити на її місці російського солдата — не виходило. Птах залишався просто птахом. Чорним, галасливим, але не ворогом. Володимир видихнув, розплющив очі. Ворони, як і раніше, сиділи на дереві, байдужі до його зусиль.
Поїхав додому розчарований.
Наступного дня — знову.
І знову нічого.
Третій день. Четвертий. П'ятий.
Тиждень пройшов у безрезультатних спробах. Володимир щоранку їздив до посадки, сідав, дивився на ворон, намагався викликати потрібне відчуття.
Марно.
Він почував себе ідіотом. Дорослий чоловік сидить у лісосмузі, втупившись у птахів, і намагається їх... що? Прокляти? Убити думкою?
Абсурд.
Але Володимир знав — це працює. Він убив пілота гелікоптера. Отже, має працювати й тут. Треба просто знайти правильний підхід.
Того вечора, після чергової невдалої спроби, Володимир сидів удома, гортав інтернет на планшеті. І раптом зрозумів. Мені потрібен тригер. Те, що викличе потрібні емоції.
З пілотом це сталося природно — він бачив, як той убиває людей, ненависть виникла сама. Але з вороною такого не буде. Треба штучно створити емоційний стан.
Володимир почав шукати.
Завантажив аудіофайли. Записи з місць обстрілів, з-під завалів. Плач. Крик відчаю, коли рятувальники знаходять у руїнах загиблих — а близькі сподівалися, що відкопають живими. Голос батька, що тримає на руках мертву дитину, кричить у небо, проклинає Бога й війну. Важко було слухати. Володимир стискав щелепи, відчував, як комок підкочується до горла.
Завантажив відео на планшет. Буча. Ірпінь. Розстріляні цивільні на вулицях. Тіла зі зв'язаними руками. Масові поховання. Зруйновані будинки, згорілі автівки, іграшки серед уламків.
Марина зайшла на кухню, побачила його обличчя.
— Що ти дивишся? — спитала тихо.
— Нічого, — Володимир вимкнув планшет. — Новини.
Вона кивнула, не повіривши, але питати не стала.
Наступного ранку Володимир поїхав до посадки знову.
Цього разу — підготовлений.
Знайшов те саме місце — корінь-стілець, стовбур-спинка. Ворони, як завжди, сиділи на дереві. Обрав одну — велику, що сиділа на нижній гілці, трохи осторонь від інших.
Дістав телефон, увімкнув аудіофайл. Навушники у вухах. Плач. Крики. Відчай.
Дістав планшет, запустив відео. Буча. Тіла на дорозі. Зв'язані руки. Постріл у потилицю.
Ненависть почала наростати. Повільно, як хвиля, що набирає силу. Вона клекотала в грудях, пекла горло, стискала скроні.
Володимир дивився на ворону.
«Це вони. Це ті, хто вбиває. Це ті, хто катує, ґвалтує, знищує».
Ворона просто сиділа на гілці, чистила пір'я дзьобом.
«Вони приходять у наші міста. Вбивають наших дітей. Руйнують наші домівки».
Ненависть наростала, як цунамі. Володимир відчував, як вона розпирає зсередини, рветься назовні.
«Здохни».
І раптом — клацнуло. Наче щось усередині перемкнулося. Ненависть, що була спрямована на російських солдатів, раптом... перескочила. На ворону.
Володимир відчув це. Ривок. Потік. Щось вирвалося з нього, пройшло крізь простір, вдарило.
Ворона смикнулася. Раз. Другий. Потім просто впала з гілки, мов підрізана.
Володимир сидів, тяжко дихаючи.
Вийшло.
Нарешті вийшло.
Відкат накрив одразу, але не такий страшний, як після гелікоптера. Голова закружляла, перед очима на мить потемніло. Він торкнувся носа — пальці стали червоними. Кров, але небагато. Кілька крапель.
Слабкість розлилася по тілу, але не критична. Володимир міг стояти, міг рухатися. Просто важко.
Він витер ніс рушником, сховав планшет і телефон у сумку. Спробував сісти на велосипед — ноги не слухалися, тремтіли. Ні, поїхати не вийде. Впаде через кілька метрів. Володимир зліз, взявся за кермо, покотив велосипед уперед. Спирався на нього, як на палицю. Допоможе дійти. Повільно рушив додому.
Шлях від посадки до дому проходив повз спортивний комплекс, де працювала Марина.
Володимир ішов, штовхаючи велосипед, намагався дихати рівно. Голова все ще крутилася, у роті був металевий присмак. Футболка спереду — з плямами. Спробував витерти кров, але сліди залишилися.
— Вова?
Він підвів голову. Марина стояла за кілька метрів, тримаючи в руках пакет із магазину. Дивилася на нього широко розплющеними очима.
Обідня перерва. Вона, мабуть, вийшла за печивом до чаю.
— Привіт, — Володимир спробував усміхнутися.
Марина кинулася до нього.
— Що сталося?! — Вона хапала його за плечі, оглядала обличчя. — Господи, у тебе кров! Тебе хтось вдарив? Ти впав?
— Ні, все... все нормально, — Володимир відчував, як ноги підкошуються. Спирався на велосипед сильніше. — Просто... носом пішла кров. Спека, мабуть.
— Яка спека?! Вересень на дворі! — Марина забрала в нього велосипед, підхопила під руку. — Ти ж ледь стоїш! Що ти робив?
— Їздив... — Володимир не знав, що сказати. — На природу. Відпочивав.
— І що, відпочинок до крові з носа довів? — Вона дивилася на нього, і в очах був не тільки страх. Ще й щось інше. Підозра. — Вова, що ти від мене ховаєш?
Володимир зустрівся з її поглядом. І зрозумів — більше приховувати не вийде. Вона бачить. Знає, що щось не так. І якщо він продовжить брехати, вона або збожеволіє від хвилювання, або перестане йому вірити взагалі.
— Любо, — сказав він тихо. — Не тут. Вдома. Сьогодні ввечері я все розповім. Обіцяю.
Марина дивилася на нього довго. Потім повільно кивнула.
— Добре. Але якщо ти мені не розкажеш...
— Розкажу, — перебив Володимир. — Все. Нарешті.
Вони пішли додому разом, вона просто подзвонила відпросившися з роботи. Марина вела велосипед однією рукою, другою підтримувала чоловіка. Володимир ішов, відчуваючи полегшення.
Нарешті.
Сьогодні ввечері він розповість їй усе.
І що буде далі — він не знав. Але тримати це в собі більше не міг.