Розділ 2

Розділ 2
Володимир лежав на лікарняному ліжку, втупившись у білу стелю. Медсестра вийшла, коридором лунали кроки, десь далеко брязнув метал — возили каталку. Звичайні звуки звичайної лікарні. Але в його голові гуркотіли зовсім інші звуки. Рев гелікоптера. Постріли. Крик.
Як так сталося? Він убив людину. Думкою. Бажанням. Це здавалося божевільним, але він знав, що так і було. Відчував це кожною клітиною. Але звідки? Чому саме зараз? Володимир заплющив очі, намагаючись вибудувати логічний ланцюжок. Перший крок, очевидно, був тоді, у лазні. Дванадцять років тому. Вихід із тіла, байдужість до власної оболонки — саме тоді щось у ньому... відкрилося? Зламалося? Змінилося?
Але якщо рахувати початок...
Мабуть, треба рахувати з травми. Саме після неї все почалося.
Спогад повернувся різко, наче хтось увімкнув телевізор.
Весна 2010 року. Дванадцять років тому.
Він пам'ятав вуглину. Чималенький шматок, що відлетів від шнека комбайна. Летіла прямо в обличчя — Володимир встиг побачити, але не встиг ухилитися. Удар був страшенний. Біль вибухнув у лівій частині обличчя, наче хтось влупив ломом. Володимир впав, схопився руками за лице — пальці стали мокрими й теплими. Кров. Дуже багато крові.
— Вова! — Сашко-напарник кинувся до нього, хапав за плечі. — Вова, тримайся! Зараз, зараз!
Потім темрява.
Прокинувся в лікарняній палаті. Така сама біла стеля, той самий запах хлорки й ліків. Ліва половина обличчя палала вогнем навіть крізь знеболювальне. Володимир обережно торкнувся — під пальцями відчув бинти, набряк. — Не чіпайте, — медсестра обережно відвела його руку. — Зашивали. Розбило навколо ока. Ви б краще не ворушилися.
Розбило. Володимир згодом побачить у дзеркалі — шрами навколо лівого ока, один перетинав брову. Згодом вони стануть блідішими, схожими на старий синець, але залишаться нагадуванням. А ще гірше — зір на лівому оці. Майже повністю втрачений. Розрізняв тільки світло й темряву, розмиті плями замість чітких обрисів. Лікарі сказали, що поталанило. Була би вуглина меншою, то вибила би око. Тоді розмова була б зовсім іншою.
Перша думка, коли він прийшов до тями, була практичною, майже смішною:
«Млять, пара місяців до пенсії, і ось така халепа».
Сорок років, з них понад двадцять років відпрацював шахтарем, здебільшого комбайнером, ще трошки — і на заслужений відпочинок. А тут — бац, вуглиною по обличчю. Потім прийшла друга думка, заспокійливіша: «Пенсія нікуди не втече. Травма не завадить». А за нею — третя, що стиснула серце: про те, як засмутиться Марина.
Лікарі тримали його два тижні. Струс мозку був серйозний, обличчя зашивали, око лікували — хоч і марно, як виявилося. Володимир лежав, гортав новини на планшеті, переписувався з дітьми. Марина приходила щодня, сиділа поруч, тримала за руку. Намагалася усміхатися, але він бачив тривогу в її очах.
— Більше не повертайся туди, — казала вона тихо. — Досить. Відробив своє.
— Та вже й не збираюся, — Володимир стискав її долоню. — Ще трошки, і все. Пенсія.
Вона кивала, але не вірила до кінця. Марина знала краще за інших — шахтарі гинули на роботі. Не тільки під завалами, хоч і те траплялося. Газ, механізми в тісному просторі, недбалість, зайвий ризик — причин було безліч. А ті, хто доживав до пенсії, часто помирали за декілька років після виходу. Легені, спина, суглоби — все, що накопичувалося роками під землею, нагадувало про себе. Недарма більшість шахтарів-пенсіонерів оформлювали ще й інвалідність. Володимир це знав. Тому віддавати решту життя шахті не хотів. Та й вже не міг, бо після цієї травми з шахти його все одно б вивели.
Після двох тижнів у лікарні його не відпустили додому. Направили на реабілітацію — санаторій у Миргороді, три тижні, відновлення після черепно-мозкової травми. Володимир спочатку хотів відмовитися, але дружина наполягла.
— Поїдеш, — сказала вона тоном, що не передбачав заперечень. — І відпочинеш як слід.
Він поїхав. Санаторій виявився непоганим. Процедури, масажі, дієта, прогулянки парком. Володимир ходив на заняття з лікувальної фізкультури, плавав у басейні, читав на планшеті. Поступово голова переставала боліти. Обличчя загоювалося, хоч шрами залишалися, а око так і не повернуло зір.
За три тижні термін путівки закінчився. Нарешті вдома — звикання до життя без праці, неспішні справи, допомога Марині по господарству. Час із дітьми.
А потім подзвонили з пенсійного.
Володимир, зареєструвавшись на порталі пенсійного, перечитував на своїй сторінці про те, що Володимир Олександрович Січовий, 1970 року народження, вийшов на пенсію за вислугою років. Більшу частину життя, понад двадцять років, відпрацював шахтарем, здебільшого комбайнером. Нарешті все, пенсія.
Марина обійняла його, заплакала від радості.
— Все, — прошепотіла вона. — Все, любий. Більше туди не підеш.
Діти теж раділи. Ольга, дванадцятирічна, серйозно сказала:
— Тату, тепер ти будеш удома? Завжди?
— Завжди, — пообіцяв Володимир і не збрехав.
Життя стало іншим. Неспішним. Він вставав разом із дружиною та дітьми, снідали разом, ходив по магазинах, допомагав по господарству. Хіба що з прибиранням не пішло, бо з проблемною спиною — а за двадцять років у шахті спині дісталося чимало проблем — робити щось у нахилі боляче. От дружина й не дозволяла робити такі речі. Дивна, незвична розкіш — нічого не робити. Просто жити. Але цей спокій тривав недовго. Серед знайомих був свій, так би мовити, клуб пенсіонерів із шахти, де працював Володимир. Більшість вийшла на пенсію раніше за нього: хтось через інвалідність, бо травми на цій роботі річ звичайна, інші просто добрали стаж. Збиралися щотижня. Паритися, говорити про футбол, політику, спогади, ну і звісно, про жінок. Пили пиво чи квас — кому що до вподоби. Відпочивали.
Того дня в лазні було п'ятеро, разом із Володимиром — шестеро.
— Вова, нарешті! — Микола, кремезний чолов'яга з сивою бородою, потиснув йому руку. — А ми вже думали — зовсім відбився від колективу.
— Та ні, просто заживав, — Володимир усміхнувся, торкнувся шраму на брові. — Тепер уже нормально.
— Око як? — спитав Петро, худорлявий, жилавий, із вічною цигаркою в зубах.
— Не бачить майже, — Володимир знизав плечима. — Звикаю. Добре, що є друге, хоча зір там теж впав, але не сильно. — Ще й пожартував, мовляв, два ока — то є розкіш, хлопці разом із ним посміялися.
У передбаннику сиділи, пили пиво, жартували. Потім пішли в парну. Жар вдарив в обличчя, густий, важкий. Володимир сів на нижній полок — після травми не хотів ризикувати, лізучи нагору. Микола лив воду на каміння, пара шипіла, піднімалася хмарою.
— Слухай, Вова, — Василь, сивий чоловік зі зморшкуватим обличчям, махнув віником, розганяючи жар, — а ти чув про оцього Норбекова? Книжка вийшла, кажуть, вчить, як себе лікувати думками.
— Чув щось, — Володимир витер піт із чола. — В інтернеті натрапляв.
— Дурня якась, — Григорій, наймолодший з них, хмикнув. — Думками. Краще горілкою.
— Ти горілкою все лікуєш, — засміявся Володимир.
Вони сиділи, балакали, жартували. Звичайна субота. Звичайна лазня. Після парильні Володимир пішов під холодний душ. Контраст після пари — саме те, що треба. Він стояв під струменем, відчував, як вода приємно холодить розігріте тіло. Закрив очі, підставив обличчя під струмені. Ух, добре.
Голова закружляла. Спочатку злегка. Володимир подумав, що просто перегрівся. Але запаморочення наростало, накочувалося хвилею. Ноги стали ватяними. Він спробував схопитися за кран, але руки не слухалися.
Темрява накрила швидко.
Туман.
Невеличкий, сіруватий туман навкруги. Не дуже щільний, але й не розсіювався. Просто висів у повітрі, м'який, наче серпанок. Володимир не розумів, де він. Спробував поворухнутися — не вийшло. Не було тіла. Зовсім. Наче він став... чим? Свідомістю без форми? Істотою без оболонки? Крізь туман він бачив душову. Ту саму, де щойно стояв. Але бачив збоку. Зверху. Й взагалі одразу всю. Наче парив під стелею, хоча стелю при цьому теж бачив — якесь незрозуміле об'ємне бачення, незвичне, не як у людини.
На підлозі, під струменями холодної води, лежало його тіло. Безвільне. Нерухоме. Вода лилася на обличчя, стікала на груди, розтікалася калюжею. Руки розкинуті в сторони. Володимир спробував відчути щось — страх, паніку, жах. Але замість цього...
Байдужість.
Холодна, абсолютна байдужість до того тіла на підлозі. Наче це не він. Просто якесь м'ясо. Порожня оболонка. Навіщо про неї хвилюватися? Десь далеко, крізь туман і стіни, він чув голоси. Хтось кричав. Хтось біг.
— Вова впав!
— Швидко, тягніть його з-під душу!
Кілька чоловіків вибігли з парної, голі, мокрі, перелякані. Микола й Петро першими добігли до тіла, хапали за плечі.
Але Володимира це не хвилювало. Взагалі. Він просто спостерігав. Ззовні. Відсторонено. Крізь той дивний туман, що не розсіювався.
«Дивно», — промайнуло у свідомості. Чому мені все одно? І в ту ж мить холодна вода, що продовжувала литися на тіло, раптом відчулася. Різко. Наче хтось облив крижаною водою зсередини.
Ривок.
Володимира затягнуло назад, у тіло, з такою силою, що перехопило дихання. Секунда темряви — і він розплющив очі. Лежав на підлозі. Вода лилася на обличчя. Микола нахилявся над ним, хапав за плечі. Петро закручував кран.
— Вова! Слава Богу! Ти нас налякав!
Володимир закашлявся, перевернувся на бік. Серце калатало так, що, здавалося, зараз вистрибне з грудей. Руки тремтіли. Все тіло тряслося.
— Що... що сталося? — прохрипів він.
— Та впав ти, — Василь простягнув рушник. — Вирубило тебе. Ми вже думали — все, серце чи що.
— Давай одягайся, відвеземо в лікарню, — Микола простягнув руку, допомагаючи підвестися.
— Ні, — Володимир похитав головою, хоч та й крутилася. — Все нормально. Просто перегрівся, мабуть.
— Та який перегрівся, ти ж тільки зайшов!
— Кажу ж — нормально. — Володимир спробував усміхнутися. — Піду посиджу в передбаннику, відпочину.
Вони не повірили, але наполягати не стали. Допомогли дійти до лавки, накинули рушник на плечі. Володимир сидів, тупо дивлячись у стіну, не чуючи балачок навкруги.
Що це було? Він бачив себе ззовні. Бачив власне тіло. Крізь туман. І відчував байдужість до нього. Галюцинація? Наслідок старої травми? Але відчувалося занадто реальним.
Додому Володимира проводжали Петро з Василем. Обидва йшли поруч, поглядали стурбовано, перепитували, чи точно все гаразд.
— Гаразд, гаразд, — запевняв Володимир, але сам не вірив власному голосу.
Біля під'їзду вони ще раз переконалися, що він дійде до квартири, і пішли. Володимир піднявся сходами повільно, тримаючись за перила.
Марина зустріла його з усмішкою, питала, як попарилися. Володимир відповідав коротко, намагався триматися природно. Не хотів її засмучувати. Не хотів лякати. Що він їй скаже? «Любо, я сьогодні вилетів із тіла в лазні»? Вона або налякається, або подумає, що він з'їхав з глузду.
Тому мовчав.
Увечері, коли Марина й діти вже спали, Володимир сидів на кухні, втупившись у темне вікно. У голові роїлися думки, одна божевільніша за іншу. Я вийшов із тіла. Я бачив себе збоку. Це не могло статися. Але сталося. Шок від того, що відбулося, не відпускав. Руки досі злегка тремтіли. Він налив собі горілки, випив залпом, але не полегшало.
Треба розібратися. Зрозуміти, що це.
Наступного дня Володимир почав шукати. Відкрив планшет, зручно влаштувався в кріслі на кухні, заварив собі чаю. Почав із простого запиту в Google: «аутотренінг підсвідомість». Знайшов електронну книгу «Могутність вашої підсвідомості» Джозефа Мерфі — завантажив за хвилину, почав читати. Про те, як думки впливають на тіло. Як візуалізація допомагає досягати цілей. Як можна вилікувати себе внутрішнім налаштуванням. Але про вихід із тіла — ні слова.
Володимир відклав планшет, потер обличчя долонями. Знайшов іншу книгу — про йогу, дихальні практики. Завантажив PDF, прочитав за вечір. Там теж — про дихання, медитації, спокій розуму. Але не про те, що він пережив.
Тиждень він намагався практикувати. Дивився відео на YouTube із дихальними вправами, читав статті, пробував медитації з додатків. Сідав у тихій кімнаті, заплющував очі, намагався «відключитися» від тіла, як радили в інструкціях. Дихав правильно, уявляв світло, спокій, потік енергії.
Нічого не виходило.
Просто сидів із заплющеними очима, відчував, як ниє хвора спина від незвичної пози, і думав, що це дурня. Потім поглибив пошуки в інтернеті.
Володимир впевнено користувався технологіями — планшет, смартфон, комп'ютер були для нього звичними інструментами. Він сам налаштував домашній Wi-Fi, встановлював програми, навіть допомагав сусідам розібратися з їхніми гаджетами. Ольга іноді усміхалася, коли хтось розповідав про батьків та їхні проблеми з гаджетами. Уж її батька не назвеш «старомодним» — вона знала, що він розбирався в технологіях краще за багатьох молодих. Тепер ці навички стали в пригоді. Він сів перед комп'ютером, відкрив кілька вкладок браузера, почав систематичний пошук.
«Вихід із тіла»
«Астральна проєкція»
«Позатілесний досвід»
Результатів було багато. Дуже багато. Сайти, форуми, відео, статті. Хтось розповідав про свій досвід, хтось пояснював техніки, хтось продавав курси за гроші. Володимир читав годинами. Деякі описи здавалися схожими на те, що він пережив. Люди писали про відчуття відділення від тіла, про те, що бачили себе збоку, про подорожі в астралі.
Але більшість виглядала як вигадка. Або галюцинації. Або просто здури якихось людей, що хотіли почуватися особливими, чи звичайні шахраї, що на цьому робили гроші.
Він намагався повторити техніки, що описували. Лягав перед сном, розслаблявся, уявляв, як піднімається над тілом. Пробував методи з вібраціями, з уявною драбиною, з мотузком, за який треба тягнутися вгору.
Нічого.
Жодного разу більше не вийшло повторити той досвід.
Тижні перетворилися на місяці. Володимир продовжував шукати, читати, пробувати. Але чим більше часу минало, тим більше він починав сумніватися. Може, це справді була галюцинація? Наслідок старої травми? Мозок зіграв зі мною жарт?
Марина іноді запитувала, чому він такий задумливий. Володимир відмахувався, казав, що все гаразд, просто звикає до життя без роботи. Вона не вірила, але не наполягала. Знала: коли чоловік буде готовий — розповість сам.
До кінця 2010 року Володимир майже змирився з думкою, що той випадок у лазні — просто збій організму. Одноразовий, випадковий, що більше не повториться.
Життя повернулося в нормальне русло. Пенсія, домашні справи, діти, дружина. Все як у всіх. Іноді вночі, коли не спалося, він згадував той момент. Туман. Своє тіло на підлозі. Дивну байдужість.
І питав себе: що це було?
Відповіді не було.
Не було цілих дванадцять років.
Аж до того дня, коли над Першотравенськом з'явився російський гелікоптер.
І тоді все змінилося знову. Тоді він зрозумів: той туман у лазні, та байдужість, той вихід... це був не збій. Це було пробудження. Тільки для повного пробудження знадобилося дванадцять років. І злість. Ненависть. Бажання вбити, настільки сильне, що стало матеріальним.
Він убив пілота гелікоптера. Не руками — думкою.
І найголовніше — він не почувався винним. Навпаки, нарешті з'явився шанс допомогти країні у боротьбі проти окупантів.