Розділ 1

Розділ 1
Володимир прокинувся від різкого болю в скронях. Білі стіни, запах хлорки й чогось гіркого — лікарня. Губи потріскалися, в роті пересохло. Спробував підвестися — голова закрутилася, перед очима поплили кольорові плями.
— Лежіть, лежіть! — почувся жіночий голос збоку. Медсестра, літня, з втомленим обличчям. — Ще рано вам підійматися. Контузія — не жарт.
Контузія. Володимир заплющив очі. Спогад вдарив із такою силою, що аж дихання перехопило.
Того ранку Володимир повертався з магазину, сумка з харчами, що накупив у магазині, важко тягнула руку. Літо 2022 року виявилося пекельним не лише через спеку. П'ять місяців війни змінили все — навіть повітря стало іншим, неначе просякнутим тривогою. Першотравенськ лежав за вісімдесят кілометрів від лінії фронту, і за весь час досі сюди не долітало нічого серйознішого за хвилюючі чутки. Літаки й гелікоптери просто не добиралися так далеко, хіба що ворожі ракети час від часу пролітали над містом. Але для цих коштовних приладів вбивства тут просто не було підходящих цілей. Люди почали розслаблятися, виходити з підвалів, навіть посміхатися одне одному.
Тому рев двигунів над дахами прозвучав як удар грому. Володимир здригнувся й задер голову. Гелікоптер летів низько, надто низько — можна було розгледіти бортові номери, коли той пронісся над вулицею Шевченка. Російський Мі-24, бойова машина, обвішана озброєнням. Що він робив тут, за вісімдесят кілометрів від фронту?
— Біжімо! — крикнув хтось попереду. Люди кинулися хто куди — в під'їзди, за паркани, просто припадали до землі. Володимир завмер посеред тротуару, стискаючи в руці сумку. П'яний пілот, промайнуло в голові. Або під наркотою. Заблукав, дурень п'яний, чи забився з кимось на спір, наскільки далеко зможе залізти.
Гелікоптер різко розвернувся над площею. І почав стріляти.
Перша черга влучила в автівку біля перехрестя. Скло вибухнуло фонтаном осколків, машина смикнулася й завалилася набік. З салону вилізала жінка, кричала щось нечутне в реві двигунів. Друга черга влучила в неї.
Час начебто зупинився. Володимир бачив усе надто чітко, надто яскраво — як жінка осідає на асфальт, як по бруківці розпливається темна пляма, як гелікоптер розвертається, шукаючи нову ціль. Вікна будинків. Автівки. Людей.
Чоловік у синій футболці біг уздовж огорожі — черга з кулемета наздогнала його на пів кроку від хвіртки. Старий дід із палицею намагався заховатися під козирком зупинки — куля пробила тонкий метал, наче папір. Підліток на велосипеді — впав разом із велосипедом, колесо ще крутилося, коли гелікоптер пройшов над ним наступним заходом.
Ненависть наростала в грудях Володимира, як повінь за греблею. Він ніколи раніше не відчував нічого подібного — вона пекла, душила, розпирала зсередини. Ця тварюка там, у кабіні, ця нелюдь, що вбивала просто так, задля розваги, начебто граючи в комп'ютерну гру...
Гелікоптер знову розвернувся. Тепер прямо на Володимира. Він бачив пілота крізь скло кабіни — молодий хлопець, можливо, навіть ровесник його сина. Посміхався. Усміхався, коли націлювався.
Щось у Володимирі луснуло. Не фізично — глибше, на якомусь іншому рівні. Ненависть, що накопичилася, вибухнула назовні. Не думкою — інстинктом. Єдиним бажанням, що заповнило весь світ:
Здохни.
Гелікоптер після розвороту опинився десь метрів за п'ятдесят. Володимир бачив, як пілот раптово смикнувся, схопився руками за шолом. Машина кльовнула носом, двигун заревів натужніше. Пілот бився в кабіні, наче в судомах, руки метушилися біля важелів.
Здохни, здохни, ЗДОХНИ!
Гелікоптер повело вправо. Хвостова балка чіпнула електричний стовп — іскри, скрегіт металу. Машина перевернулася в повітрі, кульбіт, немов божевільний, і врізалася в п'ятиповерхівку на розі. Вибух не був таким гучним, як у фільмах — скоріше глухий удар, хмара диму, осипається цегла.
Володимир стояв посеред вулиці. Пакет з покупками лежав біля ніг — він не пам'ятав, коли випустив. Усе навкруги здавалося нереальним, наче він дивився на екран телевізора. Потім помітив теплу вологу рідину над верхньою губою. Торкнувся — рука стала червоною. Кров із носа. І голова... голова кружляла, мов після швидкої каруселі.
Останнє, що він побачив перед тим, як впасти — сірий асфальт, що швидко наближався.
— Володимире Олександровичу? Ви мене чуєте?
Лікар стояв біля ліжка, світив ліхтариком у очі. Володимир кліпнув, відвернувся від яскравого світла.
— Чую, — прохрипів він. — Що... скільки я...
— Дві години. Непогано, враховуючи обставини. — Лікар був молодий, років тридцяти п'яти, але виглядав старшим. Темні кола під очима, небритість, плями на халаті. — Контузія середньої тяжкості, носова кровотеча, загальний шок. Зараз почуваєтеся як?
— Голова болить, — Володимир обережно торкнувся скронь. — І... — Він завагався. Як описати це відчуття? Наче щось усередині зламалося. Або, навпаки, відкрилося.
— Дзвін у вухах? Нудота? — Лікар записував щось у картці.
— Ні. Просто... дивно. — Володимир дивився на свої руки. Звичайні руки п'ятдесятидворічного чоловіка — старі мозолі, шрам на лівому зап'ясті ще з армії. Але тепер вони здавалися чужими. Він здригнувся. — Гелікоптер... він...
— Упав, так. — Обличчя лікаря стало кам'яним. — Девʼятеро загиблих на вулиці. Ще один в будинку, куди він врізався. Пілот теж мертвий. — Пауза. — Вам пощастило.
Пощастило. Володимир ледь не засміявся. Якщо б лікар знав... Але ж він не міг знати. Ніхто не міг. Як пов'язати падіння гелікоптера з чоловіком, що стояв на землі? Абсурд. Збіг. Пілот був п'яний або під наркотою — залетів занадто далеко, втратив керування. А Володимир просто контужений цивільний, що втратив свідомість від шоку.
Так буде безпечніше.
— Вам треба відпочити, — лікар закрив картку. — Сьогодні залишитеся під наглядом. Якщо погіршиться — одразу кличте медсестру. — Він уже йшов до дверей, але обернувся. — І не дивуйтеся, якщо будуть дивні сни. Після контузії таке буває.
Володимир кивнув. Дивні сни. Та йому б тепер не заснути навіть із снодійним.
Коли лікар вийшов, він знову заплющив очі. В пам'яті прокручувалася та мить — гелікоптер, пілот, що хапається за голову, крах машини. І те відчуття. Наче щось вирвалося з нього, пройшло крізь простір і вдарило.
Чи могло таке бути?
Володимир згадав лазню. Більше десяти років тому, 2010-й рік, після тієї травми в шахті. Тоді він перший раз вийшов... не так. Тоді щось вийшло з нього. Дух? Душа? Він бачив власне тіло збоку, під душем, і це було найлякаючіше, що траплялося в його житті.
Потім — роки пошуків. Аутотренінг, екстрасенси, шарлатани, книжки з інтернету. Нічого не спрацювало. Ніколи більше не вдавалося повторити. Він майже повірив, що це була галюцинація, наслідок травми голови.
Але сьогодні...
Сьогодні щось змінилося.
Ненависть. Злість. Бажання зупинити, вбити ту нелюдь, настільки сильне, що стало матеріальним.
Володимир розплющив очі й втупився в білу стелю. Десь поруч стогнав інший пацієнт. У коридорі лунали кроки, брязкали металеві тарілки — розносили обід. Звичайні звуки звичайного дня в лікарні.
Але для Володимира Січового цей день назавжди розділив життя на «до» і «після».
Він убив людину. Не руками — думкою. Бажанням.
І головне — він не почувався винним. Та тварюка заслужила на смерть. Заслужили й інші, тисячі таких же, що вбивали, катували, знищували все живе.
Медсестра заглянула в палату, поставила на тумбочку тарілку з їжею й стакан чаю.
— Поїжте хоч трохи, — сказала вона втомлено. — Треба набиратися сил.
Володимир подякував кивком. Коли вона вийшла, він обережно сів, спустив ноги з ліжка. Голова закружляла, але не так сильно, як раніше.
Сили. Так, йому знадобляться сили. Бо якщо він справді може те, що думає... якщо це не збіг і не галюцинація... Тоді війна тільки почалася. І не та, про яку говорили в новинах, чи про яку розповідали біженці.
Його особиста війна. Війна проти тих, хто вбивав його народ.
Володимир дивився на свої руки, що злегка тремтіли. Більше десяти років він шукав відповіді. Більше десяти років намагався зрозуміти, що сталося в тій лазні.
Мабуть, треба було просто розлютитися як слід. Так, містяни за це заплатили занадто високу ціну: вбиті, поранені, знищене майно та житло. От тільки його провини в цьому точно не було, а от скористатися можливістю він може. І обов'язково скористається.
За вікном заходило сонце. Червоне, як кров на бруківці. Червоне, як початок чогось нового. Або кінець чогось старого — звичайного життя звичайного шахтаря Володимира Січового, що тепер залишилося в минулому.
Назавжди.