Глава 30. Дві ластівки

Я сиділа в гаражі Ірбіс. Саме тут облаштувався мій побут після останньої битви. Кіль зайняв найбільше крісло, адже його поранення надокучало болем в правому боці й потребувало догляду та спокою. Ірбіс потроху пакувала свою колекцію мечів. Заплющивши очі, я відчувала, як енергія накопичувалась у моїх долонях, ніби натягувалась тятива лука, а потім зусиллям волі послаблялася.

— Не розумію, нащо тобі туди їхати! — вкотре обурилась Ірбіс. — Це ж не твій Максим! Цю людину ти за життя й не стрічала. 

— Це буде ніби прощання, — зітхнула я.

— Це буде дуже боляче, Ніє! — дівчина спрямувала на мене сумний погляд. — Але, якщо ти так хочеш… 

Знадвору почувся гул мотора. Це Євген приїхав, щоб підвезти мене на похорон. Я одягнула куртку. Ще раз оглянула друзів. Кіль обережно підвівся й розкрив руки для обіймів. Зі сльозами на очах я попрощалась із ним, обіймаючи легенько, щоб не зачепити його рану, що виникла після битви з песиголовцями. Ще раз перепросила за свій напад. 

— Біжи вже, поки я не розклеївся зовсім… — відмахнувся він, хлюпаючи носом.

Ірбіс міцно потиснула мені руку на прощання. Й навіть помахала Євгену, який саме увійшов до гаража. Я ще раз попрощалась та подякувала їм за все.

***

Земля була вогка та липуча. Обережно ступаючи по острівцях оголеної торішньої трави, ми з Євгеном відшукали велику процесію, що складалася з низки елітних автівок. Залишалось тільки прослідкувати за людьми, які потроху просувались уздовж поховальних пагорбів. Люди ледь чутно перемовлялись. Хтось ішов уособлено, хтось парами, тримаючись попід руки. 

Трава буяла молочною зеленню, що щойно вродилась та віщувала початок нового циклу життя. Пташки підспівували радісно, вітаючи весняне сонце. Уся природа на краснопільському кладовищі не входила в резонанс із тим, що тут зібрались люди, аби оплакувати померлого. Його несли в труні кілька осіб. Одного з них я добре пам’ятала, то був Максимів батько. 

Коли ми дістались місця поховання, матір Максима, цілувала в чоло холодне тіло свого сина. Сльози виблискували на її обличчі. 

Сонячні промені яскраво сяяли. Дарували приємне весняне тепло. Євген стояв осторонь, а я підійшла ближче. Труну зачинили. Повільно її опустили до ями. Люди по черзі підходили та кидали грудки землі до вмощеної на дні труни. Матір Максима зустрілась зі мною поглядом та запросила підійти ближче.

Землю почали сипати лопатою. Пані Людмила продовжувала плакати. Крізь сльози вона звернулась до мене.

— Вибач, Ніє. Я знаю, що завинила перед тобою. Але ж… Я мріяла знову побачити свого сина!

— Мені дуже шкода, — прошепотіла я.

— Не треба! Не шкодуй! Мені вдалося. Я бачила його. Він став надзвичайним. Сильним та сміливим. Це найбільше щастя для матері, — вона схлипнула.  

Після хвилини мовчання. Жінка раптом почала ритись у своїй сумочці. 

— Ось, тримай, — Людмила поклала мені в долоні ключа. 

— Що це?

— Ключ. Що ж іще? Ключ від квартири Максима. Я розумію, що квартирою не зменшу своєї провини. Однак я певна, що він хотів би залишити квартиру саме тобі. Усі документи узгодимо потім. А зараз можеш перебиратися… Після того, що трапилося з твоєю мамою, важко залишатись із нею під одним дахом. Батьки бувають просто нестерпні, чи не так?

Вона усміхнулась крізь сльози й обійняла мене. Тихий вітер нашіптував про початок весни. Він висушував мої сльози та приносив приємне відчуття прохолоди. Разом із тим, як мати прощалась із сином, я відпускала Максима, потай мріючи зустрітись із ним. 

***

— Так, я зачаклував її… Змусив забути про тебе й про Лідію. Але зробив це для твоєї ж безпеки. Я захищав тебе, як міг. Окрім листів, я відправляв наглядачів, які мали приглядати за тобою, але вона викривала їх усіх одне за одним. 

Батько майже не змінився після нашої останньої зустрічі, лишень в очах з’явився новий теплий відблиск. Я зчитувала його емоції легко, без спротиву, наче спускалась схилом на санчатах. Радість та гордість, з маленькою ноткою смутку.

— Наглядати? Ти полишив мене на неї, розуміючи, що рано чи пізно, вона мене доконає?

— Ні, доню. Усе було не так. Принаймні спочатку все було інакше. Коли я зустрів Лідію, то був справді зачарований її красою. А згодом і її талантами. Розумієш, ми зблизились не тільки через мої лекції з історії медицини, але й через наш спільний інтерес до надприродних сил, які оточували нас, вирували, сп’яняли й лишали без сну. 

Потроху навчаючись, Лідія відкривала в собі нові й нові таланти. Вона завжди була неймовірною чародійкою. Необхідно віддати їй належне. — він заплющив очі та усміхнувся своїм спогадам. — Разом ми мріяли об’єднати наші зусилля, рятувати людей від хвороб або, можливо, й злих сил. А найбільше ми мріяли про дитину. Дитину, яка б поєднала в собі її талант та мою ерудицію, яка б мала сили, щоб змінити світ на краще.

В очах запекло від сліз. Я притримала дихання, аби не збивати розповідь батька. 

— Наші мрії були так поруч, так близько. Коли я дізнався про її вагітність, то був на сьомому небі від щастя. А потім… потім усе пішло шкереберть. Лідія ставала все більш дратівливою та нетерплячою. Знайомство з моєю родиною було й взагалі повною катастрофою. Моя мама чомусь вбачала в нашому союзі загрозу для мене, для моєї кар'єри, як професора. Твоя мама тоді була ще студенткою, а я вже на той час мав деякий викладацький стаж. Тодішнє суспільство не схвалило б такої соціальної та вікової різниці. Так само не схвалила й моя матір. 

Коли мої батьки холодно зустріли Лідію, щось у ній надірвалось. Вона відштовхувала мене, щодня все більше й більше занурюючись в образи та невдоволення. Тож одного разу після значної сварки, вона зірвалась та поїхала до своїх батьків. Строк вагітності був майже дев’ять місяців. Я звичайно ж поїхав її повертати. 

Але жінка, яку я зустрів у передмісті Дніпра, була зовсім іншою, не тією Лідою, яку я кохав. Вона проклинала мене. Буквально, по-справжньому, використовуючи свої магічні здібності. Єдиним, що мене тоді врятувало від миттєвої смерті, був звичайний захист, яким я скористався майже випадково в той день. Просто інтуїтивно наклав на себе закляття й рушив до електрички.