Глава 29. Перехід

Не усвідомлюючи, що саме збираюсь робити, я підвелась з підлоги. Максимове втручання судячи з усього зруйнувало пастку, влаштовану для мене мамою. Тепер мої емоції прокидались. Окрім страху та болю я відчула цілий вирій: пекучу образу від зради, сором за себе і жаль, що не зуміла зрозуміти раніше. Та понад усе, я відчувала сильний гнів. Гнів на жінку, що нівечила мене все життя, яка висмоктувала з мене життєву силу, яка хотіла мене вбити. Невже я не бачила? Невже я не розуміла, що вона ненавидить мене та зневажає?

Хоч би й довелося мені нині померти, то я готова, але не лежачі на підлозі в калюжі власних сліз. Ні! Стоячи, з високо піднятою головою! У боротьбі. 

Мати з Максимом все ще перекидалися закляттями. Його обличчя стікало кров’ю, і я могла тільки сподіватися, що ці рани не вбивають хлопця. На чаклунці ж постраждала тільки зачіска та лікарський халат, який із білого перетворився на сірувато-чорний. 

Поступово я здійнялась на ноги. Стояла невпевнено. 

— Зупинись… — прошепотіла я. 

Ніхто не почув. Мене ніби вже не існувало. Але я Є. Я існую. Принаймні поки що. Правицею я відшукала шафу, що дивом залишалась неушкодженою. Я схопилась за неї, тримаючись міцно, щоб не впасти.

Енергія сильним потоком здіймалась у мені. Я є. Я існую. Існує і мій гнів, і моя ненависть. Сила емоцій вирувала, бурлила. Потроху вона зібралася на кінчиках пальців. Максим здійснив наступну атаку. Мама її відбила знову. На цей раз вже не так спритно. Вона важко дихала, все ще не помічаючи магічної пастки, що плелась по її лікарським халатом.

— Зупинись! — сказала я. І цього разу всі обернулись. На маминому обличчі з’явилось легке здивування, яке вже за мить змінилось на презирливу посмішку.

— А хто це в нас прокинувся? Мушу визнати, що вражена. Адже, коли підселила тобі ту сутність, що нашіптувала про необхідність покінчити з твоїм жалюгідним життям. Ти чомусь не сильно супротивилась. А тепер ви погляньте на неї! Підвелась. Очима стріляє. Я б могла й пишатися тобою, якби так сильно не ненавиділа.

Навіть не встигнувши, усвідомити, що саме роблю, я зробила крок уперед та направила енергетичний поштовх. Від нього мати спробувала захиститись. Але її захист ледь стримав ударну хвилю. Захисний екран затріщав й розлетівся на друзки. Мама скрикнула й на мить мені здалося, що в її очах промайнув острах. Максим став поряд зі мною та взяв мене за руку.  

— Ах ти ж, мала вискочко! — вона атакувала у відповідь. 

Але я тепер була не одна. Гнів та злість  потроху відходили на другий план. Тепер емоції, що дарували мені сили були більш спокійними.

— Ти не маєш наді мною сили! Більше не маєш! — мій голос бринів від сили та енергії, яка поступово поверталась до мене. Сила нестримним потоком розтікалась від мами й линула до мене, поверталась, залишаючи мою матір у гніві та розпачі.

Чарівна рослина вже обплела мамину шию й почала огортати руки. З останніх сил жінка жбурнула в нас темні шпичаки, гострі, наче списи. Її атаку вдалося стримати, об’єднавши наші із Максимом зусилля. Його захисне закляття та моя сила об’єднались у блискучу світло рожеву сферу. Атакувальне закляття, наче іграшкова стріла, відбилось від нашого захисту та впало, згодом зникнувши безслідно. 

— Ні! — заверещала жінка, диким нелюдським голосом. Пастка повністю захопила її тіло, чарівні стебла виросли навкруги обличчя, лишивши рухомим тільки скажені очі.

Захисний бар’єр заливав яскравим світлом кімнату. Максим витер кров з обличчя рукавом своєї куртки. Я розгублено дивилась на нерухому фігуру мами, не усвідомлюючи, що все ще тримаюсь за його руку.

— Що тепер? — ледь чутно вимовила я.

— Позбавлення.

Зв’язана жінка почала шипіти крізь стиснуті зуби, ніби змія у пастці.

— Позбавлення магічних сил, — пояснив Максим. 

— На справді, це не найгірше покарання, —  раптом поряд із нами з’явився чоловік. Йому на вигляд було близько сорока років. Сивина ледь торкнулася його темного волосся. Він був одягнений у чорний костюм, який абсолютно не пасував до напівзруйнованої кімнати, закривавленого хлопця й зв’язаної в магічну пастку чаклунки.

—  Деяким зловмисникам доводиться перебувати в ув’язнені у моторошному місці. А інші, навіть, відправляються на переродження без можливості духовної еволюції, — я зустрілась очима із його теплим поглядом. Здавалось, очі були карими, але я помітила у них легкий золотавий відблиск, від якого по тілу побігли дрижаки.

Мама злісно дивилась на мене, безслівно проклинаючи. Десь в глибині душі відкрилась безкрая порожнеча, яку годі й було думати заповнити знову. Здавалося б час лити сльози, але вони не приходили, наче теж вирішили зрадити мене.

— Вам час іти! — сказав новоприбулий чоловік.

— Але ж… — почав було Максим.

— Позбавлення буде здійснено відповідальними особами, так само як і наведення ладу. А ти маєш попіклуватися про свою підопічну. До того ж скоро відбудеться перехід. Поспішай.

Максим міцніше стиснув мою руку й потягнув за собою. Переступаючи поріг я озирнулась, щоб знову зустрітись поглядом із крижаними очима мами. Кімната для медичного персоналу міської лікарні лишилась позаду. Замість того, щоб спуститись униз сходами, Максим потягнув мене нагору. Оскільки дев’ятий поверх був останнім, трохи піднявшись, ми опинились біля виходу, що привів нас на самісінький дах лікарні.

Я глибоко вдихнула. Більше не болить! Вільна… Тепер я вільна… 

— Чому ми тут? — запитала, озираючись на сонне місто.

— Сам не знаю. На даху я найчастіше зустрічаюсь із Деном, — Максим усміхнувся. 

Він притягнув мене до себе. Моє чоло вкотре опинилось біля його плеча. Руки й досі тремтіли. 

— Що тепер буде із мамою? — запитала я, дивуючись тому на скільки спокійно звучав мій голос.

— Вона житиме, як раніше, тільки без магічних здібностей. Ніє, мені шкода. Якби ж я перевірив її раніше за допомогою каменю. Можливо тобі б не довелося, так страждати.