Глава 28. Правда

— Привіт, сонечко моє! Ти саме вчасно, — мама прибрала волосся з обличчя легким, майже дівочим жестом.

— Мамо? З… з… тобою все гаразд? — я вже вкотре сповивала кімнату очима, шукаючи підступного нападу. Але нікого, крім мами не знаходила. 

— Гаразд? Зі мною все просто чудово! — на її обличчі розквітла яскрава посмішка.

— Але я… мені… подзвонили, сказали, що ти в небезпеці… Можливо ти когось зустрічала? Когось підозрілого? — я пошкодувала, що поруч не було Максима. Він знав би, що робити. А я так і лишалась на порозі кімнати, тремтячи від страху за себе, за маму, й за друзів також.

— Нікого особливого не зустрічала, — знизала плечима мама. — А ти проходь, не бійся. 

А я боялася. Боялась, того, що ворог міг сховатись чи, навіть більше, міг стати невидимим для людського ока, міг чатувати на нас за вікном, або міг мчати саме зараз до нас по темному коридору. Опанувавши себе, я зробила крок. Двері за мною з гуркотом зачинились. Від різкого звуку я підстрибнула й затулила рукою губи, щоб тільки не загорлати на всю лікарню. 

— Та годі вже! — відразливо скривилась мама. — Не сором мене!

— Але… я…

— Годі затинатись! — гримнула вона, — Я здивована, що в тебе вистачило наснаги взагалі сюди прийти!

— Вистачило наснаги? — я придивилась до жінки навпроти. — Моя мама ніколи б не зустріла мене так серед ночі! Що з тобою трапилось? Вони зачаклували тебе?

Мама засміялась. Відверто. По-дитячому, так, як ніколи не сміялась за життя зі мною. 

— Ти все ще не розумієш, чи не так? Така ж наївна, як і твій батько. Сподіваюсь, йому поганесенько було після битви з вихором. 

— Ти не моя мама! — скрикнула я, — Що ти із нею зробила? Де вона?

Я спробувала зібрати енергію на кінчиках пальців. Однак вона стікала дуже повільно, наче загустіла рідина.

— От і зараз ти відвертаєшся від правди. Намагаєшся удавати, ніби нічого не бачиш і не розумієш. Антоніє, ти вже дев’ятнадцять років живеш у полоні власних ілюзій, у світі, де ти не розрізняєш правду й брехню, доброту та злодіяння, спеку й холод. Але мушу визнати, я й не сподівалась, що тобі вистачить сили пройти так далеко.  

Дивним чином енергія емоцій замість того, щоб накопичуватись, наче зникала. Вона віддалялась від мене. Замість сили я відчувала спустошеність. Замість рішучості — провалля жаху. Відчуття глибокого відчаю, відчаю, що супроводжував мене багато років, гризло з середини не лишаючи ані крихти чистої надії. Тільки розпач. Жінка, що стояла переді мною, лякала мене, однак ще більше паралізував страх, що це і справді моя мама. 

— Мамо? — вихопилось слово на видиху, коли я падала навколішки. І стояла, слізно вдивляючись у такі знайомі мені обриси обличчя. Але чіткість картинки зникала. Повітря боляче обпікало легені. 

— Те, що ти відчуваєш наразі, люба моя, — чула я голос, що пробирався крізь агонію болі та страху. — Це є енергетичною прив’язкою. Вона дуже цікаво працює, особливо для близьких людей. Іноді така прив’язка може спрацювати на користь, наприклад, коли близька тобі людина потребує негайної допомоги, ти можеш свідомо чи несвідомо поділитися із нею енергією. Природним шляхом такого плану зв'язок встановлюється між батьками та дитиною. Енергія стікає від старших представників роду до наймолодших. Утворюється своєрідний водоспад, де найбільший потік вирує в наймолодшому, зазвичай у дітях, а потім коли діти виростають та стають батьками, переходить ще більший потік до їхніх дітей.  

— Чому, мамо? — голос мій хрипів. Від болю у легенях ніде було дітись. Я важко дихала, відчуваючи, як затьмарюється мій розум. А такий знайомий мені рідний голос продовжував розповідь.

— Мені стало цікаво, чи можна змінити напрям потоку. Коли ти народилась, мені боляче було навіть дивитися у твій бік. Валентин благав мене, щоб я дала йому можливість бачитись із тобою. Але оскільки така можливість була б для нього надзвичайно приємною, я, навпаки, зробила все можливе, аби не підпустити його до тебе. Тоді я почала шукати шлях, аби використати тебе якнайкраще. Щоб від твого існування був принаймні якийсь зиск. 

Спершу, я прорідила необхідну літературу. Виявилось, збій у потоці енергії цілком буденна річ. Часто люди змінюють його напрям навіть не усвідомлюючи цього. Стають ніби дітьми для своїх же дітей, або навпаки батьками для своїх же батьків. Однак і такі випадкові зміщення мене не вдовольнили. Навіть за сприятливих обставин це б зайняло багато часу. А мені результат потрібен був швидкий. 

Тоді я й знайшла спосіб штучної зміни напряму енергії, коли твої сили потроху перетікали в мене, даруючи мені наснагу та молодість. Ти завжди була абсолютно безвольною дитиною. Зовсім не пручалась. Твій шестирічний організм із радістю почав мене насичувати. Кілька разів, одначе, ти мало не віддала Богові душу. Тоді я шукала шляхи для підтримки твого життя. Щоб завжди мати можливість отримати життєдайну силу від тебе.

Минали роки. Твоя присутність у моєму житті ставала все більш і більш нестерпною. Бо кожного разу, дивлячись на тебе, я згадувала твого батька та його зраду. Ми мали б одразу побратися й займатись чаклунством на найвищому рівні. А він злякався нових можливостей, сховався за мамчину спідницю.

Міркуючи над тим, як отримати максимум користі від тебе й водночас позбутися тебе, я вигадала геніальний план. Для цього потрібно було розкрити твій потенціал на повну силу. І у піковий момент твого розквіту, використовуючи певне закляття, я б зуміла висмоктати максимум твоїх сил та присвоїти їх. Однак таке немічне та хворе створіння як ти ніколи б самостійно не зуміло максимально розкритись. Я мала хоч якось стимулювати твій розвиток. А розвиток можливий саме через подолання складнощів. 

Сказати по правді, іноді мені здавалося, що ти в цій грі програєш, навіть не спробувавши виграти. Однак, на щастя, твоя душа, як і годиться справжній душі, відправила запит про допомогу, саме тоді, коли хвороба досягла найбільшого апогею. Завдяки моєму втручанню, а дозволь тобі сказати, що такі речі, як вибір янгола-охоронця, надзвичайно складні, тобі назначили Максима Сотого.