Глава 24. Світобудова Всесвіту

Нія втомлено заплющила очі. Долонями затулила вуха. 

— Я не вірю. Просто не вірю, що це могло статися, — прошепотіла вона.

Втиснувши педаль газу, я міркував про наше положення. Воно видавалося безвихідним. На обличчі Нії чітко відстежувалась рішучість. І це мене лякало найбільше. Ми увірвались до міста, коли сонячне проміння вже сягало горизонту. 

Нія безвиразно дивилась у вікно, по-дитячому закусуючи нижню губу. Несвідомо я потягнувся до неї та стиск її руку у своїй долоні. Нетривале, секундне поєднання рук, замість підтримки, викликало тремтіння сліз у її очах. Вона взяла до рук телефон та повідомила друзів про жахливу новину.

У затишному теплі гаражу, який прогрівався електричними обігрівачами, зібралась уся наша кампанія, крім Євгена. 

— Краще його не кликати, — ніби прочитавши мої думки, відповіла Ірбіс. — Занадто ризиковано.

—  А те, що Нія кинеться в самісіньку пащу лева? Хіба це не ризиковано? — пронизливо скрикнув Кіль. 

— Я хочу поговорити з ним… Можливо він збрехав, але зараз це не має значення. Навіть, якщо він зрадник, я однаково не маю чого приховувати від прокльонщика, яким судячи з усього виявиться мій власний батько.

Її руки затремтіли. На кінчиках пальців, ніби маленькі блискавки, почали юрмитися згустки енергії. Наші емоції та власні переживання Нії, жодним чином не сприяли покращенню в керуванні новими силами. Я сформував магічну сферу для заспокоєння та врівноваження її стану.

— Ні, Максиме, дякую, але ні! Я повинна все це пройти сама. Бодай раз. Без сторонньої допомоги. 

Сфера завмерла на пів шляху між мною та дівчиною. Відчувши свою непотрібність, вона розвіялась повітрям, залишивши по собі ледь помітні блискітки світла. Відчай пронизав мою свідомість. Її відмова від допомоги означала більше, ніж просто зниклі чари. Від того усвідомлення в мене хололо в грудях. 

— Я зателефоную Євгенові, — звівся зі свого місця Кіль. — На твій поклик він примчить миттєво.

—  Спілкуйся з ним обережно. Жодних повідомлень чи спойлерів про наш план! — спокійно додала Ірбіс.

Я позаздрив її спокою. Тому, як легко вона сприйняла новину про найближчі події. Тому, як послідовно вона діставала з піхов мечі та обирала ті, що підуть до бою саме сьогодні. По черзі вона складала своє озброєння на пластиковий стіл. Першою обраницею стала катана, від якої вже встигли постраждати песиголовці. Потім у хід пішли невеликі кинджали. А також короткий меч із чорним руків’ям. Кожен із них вона перевертала в руках, відбиваючи сонячних зайчиків від самотньої лампи, що висіла під стелею. Потім полірувала та складала у порядку зростання на старому металевому столі.

Згодом знадвору почулося ревіння мотора. Євген і справді швидко приїхав. З нетерпінням заскреготіли залізні двері. Хлопець увійшов до приміщення швидкою ходою. Обдарував мене крижаним поглядом і попрямував до Нії. 

Удвох вони сховались за завісою з брезенту, яку Ірбіс для себе оздобила для усамітнення та медитативних практик. Розмова велась пошепки. І хоч якби мені не хотілось в цьому зізнаватись, однак жало ревнощів змушувало серце битися сильніше. Хоч як я не нагадував собі, що моє тіло не фізичне, а ментальне. Все одно кров продовжувала шуміти в скронях від однієї думки, що він поряд із нею. Але найгіршим було відчуття власного безсилля. 

— Ніє, не кажи дурниць! Має бути вихід! Інший вихід! — Євген втратив контроль над інтонацією свого голосу й мало не кричав.

— Немає іншого виходу, Євгене, — підвищила голос і Нія. — Я не знаю, чому ти зі мною був весь цей час. Не знаю, чому брехав мені. Але хочу подякувати тобі. Бо… бо…

— Бо йдеш на самогубство! Свідомо!

— Ні!!! Це не самогубство! Я йду рятувати маму! Я йду битися! Навіть, якщо й на смерть! Але битися я буду, повір мені! У перше за життя я не здаюся! Розумієш?

Замість відповіді, я почув як хлопець гарячково рвонув брезентову заслінку. Усі удавали, ніби не помічають його гнівних та різких кроків. Слідом за Євгеном вийшла Нія. Очима вологими від сліз вона проводжала спину хлопця. Знову бридкий напад ревнощів та жаху скував моє нутро. Увесь спектр емоцій, які не повинні були б існувати у воїна, розривали моє єство на частини. Бажання врятувати Нію змагалося з основним правилом, на якому базувався весь кодекс ангельських легіонів: «Свобода волевиявлення». 

Я зволожив язиком сухі вуста, але здавалось, що волога покинула моє тіло. Десь мав би бути вихід. Я відчував це, ще мав надію. Я повинен його знайти, а якщо ні… якщо ні, то мені лишатиметься вибір. Вибір тяжкий та кривавий. Але такий необхідний.

Перед тим, як зникнути за дверима, Євген обернувся і зустрівшись зі мною поглядом, махнув головою. Я пішов за ним на подвір’я. 

— Слухай, Максиме, ця твоя гра дещо затягнулася тобі не здається? — поспіхом промовив він.

— Що ти маєш на увазі?

— Гра в боротьбу добра зі злом, гра в ангела-охоронця? Хіба вже не прийшов для неї врешті решт кінець? Якщо ти янгол, то врятуй її! — Євген із силою гатив старі гумові покришки, які оточували все навкруги. 

— Якби це було так просто! Якби я тільки міг! Я б залюбки пішов замість неї. Але не можу. У мене теж є обмеження. Ми поважаємо вибір людей!

— І до чого це призвело? Кому потрібна ваша повага, якщо люди через це можуть загинути? — хлопець гарчав на мене, блискаючи очима.

— Я зроблю все, що в мох силах, аби допомогти їй, — вичавив я. — Ті сили, що на неї полюють… Ми зупинимо їх. Я обіцяю. Але Нія робить те, що вважає за потрібне.

— Я знаю, що ви мене усунули від справи, що не довіряєте мені. Але я хочу допомогти. Я не можу лишатись осторонь, розумієш?

Я кивнув, бо чудово розумів. 

— Нам потрібні докази. Докази твоєї непричетності до тих негараздів, які спіткали Нію.

— Ви їх матимете. Поїхали зі мною. Я тобі все поясню.

Десь із хвилину я вагався. Усі готувалися до бою. Не було жодного сумніву, що нас з Ірбіс та Кілєм чекатимуть темні істоти. А Євген, можливо, хотів затримати мене, або ж заманити до пастки. З-за поіржавілих дверей до нас приєдналась Ірбіс. Вона кинула холодний погляд на Євгена.