Глава 23. Маю право на життя

Минув день відтоді, як Євген пішов. Ми з Максимом приїхали в сусідню область, аби відшукати татову мати. Та саме стояли на порозі охайного, але старенького дворику. Похилого віку жінка неспішно відчинила двері, пофарбовані синьою фарбою, місцями порепані. Пасма її сивого волосся вибивалися з-під яскраво-червоної хустки. Вона придивлялась до мене й Максима зіщуливши світло-блакитні очі.

— То ви з соціальної служби, кажете? Бодай би ті служби щось путнє робили! Тьфу, прости Господи!

Я від хвилювання прикусила нижню губу, усе ще переймаючись чи правильну легенду ми обрали.

— Так. Ми саме тому тут. Для того, щоб зібрати всю інформацію щодо того, як живуть пенсіонери Лозівського району.

— Як живуть? Кепсько живуть. Он як.

— А чи можна до вас навідатись у гості.

— Та можна, чого ж ні. Мені стидатися нема чого. Проходьте, роздивляйтеся.

Жінка пустила нас у двір. Ми проминули вітисте дерево, що своїм галуззям займало чи не весь двір. 

— Ось тут город маю невеличкий. Морква, бурячок — усе своє. Буду сіяти, як земля підсохне. Бо якось треба жити. А отутечки мої курки гарненькі. 

Зліва навпроти будинку розмістився оповитий металевою сіточкою курник. По ньому урочисто чимчикували біленькі та рябенькі курки. З подивом я розгледіла, що в кожної були прив’язані на спинах банти з різнобарвних тканин. 

— А що то на курках?

— То штанці. Я сама пошила. Бо куркам ніжки мерзнуть.

І справді, я розгледіла, що банти мали за мету втримувати миловидні саморобні панчохи, які робили курок напрочуд кумедними й ще більш незграбними. 

  —  А тут і хатинка моя. Велика, а тому й холодна. Он бачте до стелі метрів зо три, — жінка провела нас у глиб своєї хати. — Отут таки старезний котел стоїть. Газу жере, а тепла не дає. Хай йому. А замінити — коштів немає. Може б ваша служба зуміла. А?

— Побачимо, бабусю, побачимо… — пробурмотів Максим. 

Тим часом ми вже дісталися вітальні. Вона привітала нас ледь помітним ароматом старості та вогкості, таким, що вже відчувався, однак не викликав відрази. Бабуся ввімкнула світло, жовтим килимом воно осяяло маленьку кімнату: диван, стіл, тумбу з телевізором й, звісно ж, старечий буфет з посудом для свят, який вже вкрився чималим порохом пилу, з чого можна було судити, що свят давно й ніхто тут не стрічав.

Я перекинулась поглядом із Максимом. Здавалося, ми знову зайшли в глухий кут. Чи може проклясти когось людина, що шиє куркам штанці? Максим ледь помітно кивнув, з чого я зробила висновок щодо необхідності продовжувати виставу. 

— Ви живете одна? — спитав Максим.

— Відколи дід помер. То вже років десять, як одна. 

— Чи є хтось у вас із рідних? Хто турбується про вас?

— Ех… Що є, що нема. Така вже наша доля материнська… Та ви не стійте, сідайте. Вже мій чайник підійшов.

Ми з Максимом усілися за стіл. Я нетерпляче зазирала до старечих очей. Розмова наближалась до інформації, яка стосувалась мого тата. І від того долоні мимоволі стискалися в кулаки. 

— Зчитай її, — ледь чутно пробурмотів Максим. 

Бабуся з’явилась на порозі кімнати, несучи в руках тацю із трьома горнятками чаю. Я на мить заплющила очі. Ледь помітна смужка сподівання на щось добре, але здебільшого хвилювання, таке нав’язливе, хворобливе навіть.

Бабуся розмістила на столі тацю. Окрім чаю на ній стояв вазончик із зоологічним печивом. Максим узяв чашку до рук і повільно зробив перший ковток. Він уважно спостерігав за бабусею. А вона своєю чергою не звертала на нього жодної уваги. 

Бабуся також розпочала чаювання, заповзято вмочаючи печиво у солодкий напій. Не довго думаючи, я повторила за нею. Печиво приємно розсипалось у роті, приправлене солодким чаєм. Бабуся всміхнулася, оголивши кілька золотих зубів. Жодна з її емоцій не видавала ворожості чи злості. На мить мені стало соромно, за те, що доводилося її обманювати. Все ж таки вона — моя рідна бабуся. 

— Розкажіть, будь ласка, Ольго Семенівно, чи хтось про вас турбується? Допомагає?

— Турбується… якби ж, то… — вона вмить посумнішала. 

— Родичі?

— Так, син. Хороший він хлопчик, але нещасливий… Розумний. Пам’ятаю, як мріяла, щоб він доктора наук дістав. І він дістав… Але щасливим від того не став… — мої руки почали дрижати від напливу емоцій старої жінки. У куточках її очей забриніли сльози. 

— Можливо онуки? — я заледеніла від жаху. Відчула такий холодний острах, що проймав бабусю й мене заразом. Чашку довелося поставити на стіл, аби не порозливати чай на скатертину.

— Не дарував Господь мені онуків, — проказала вона інакшим голосом, металевим, неживим.

— А де ваш син зараз? Чи чули ви від нього? — не втрималась від запитання я.

— Авжеж чула. Тільки вчора дзвонив. Потрапив до лікарні нещодавно. Сказав, що ускладнення після грипу в нього. Навідувати заборонив, щоб я раптом не перейняла хворобу. 

Я не зуміла втримати усмішку радості. Невже живий? У лікарні? Захотілося його провідати, однак, усвідомлюючи рівень небезпеки, я вирішила, що краще б подзвонити. Чомусь одразу згадався Євген із його можливостями все і про всіх дізнаватися. На душі стало млосно, а бабуся сумно вдивлялась у свою спорожнілу чашку з-під чаю. Я наважилась попросити в неї номер батька. Ольга Семенівна жваво на цю пропозицію пристала. І вже скоро ми із Максимом поспішали до виходу. 

Раптом Максим різко присів.

— Гляньте, чи це не ваше? — сказав він, випроставшись. 

Хлопець простягнув бабусі знайомий мені кристал. Я зачаїла подих. Бабуся невпевнено взяла камінчик до рук. Покрутила ним. Він залишався так само молочно-прозорим. Я зітхнула з полегшенням. Чомусь мені зовсім не хотілося бути в немилості в цієї жінки. Я пригадала, якою її описала мама. Чи можливо, щоб людина так змінилась? Чи можливо, щоб вона раніше була зарозумілим стервом, а потім перетворилась на турботливу самотню жінку?

— О! Згадала, це моє! — вигукнула я.