Глава 22. Зрадник

— Максиме, — я ніжно торкнулася його щоки, — я бачила тебе… у лікарні… Тебе колишнього, тобто… — я шукала правильних слів, однак вони ніяк не надходили.

— Моє фізичне тіло, — Максим прибрав мою руку зі своєї щоки та поцілував її ледь торкаючись губами.

— А чи є можливість, чи міг би ти повернутись до нього? — я намагалась зробити свій голос максимально невимушеним, однак він зрадливо забринів на останніх словах.

— Це дуже складно, Ніє, але можливо. Однак таке повернення буде для мене гіршим за смерть, гіршим за переродження, гіршим навіть за небуття!

— Чому? — я здригнулась. — Що може бути гіршим за небуття?

— Це як з осяяного сонцем лугу потрапити одразу до темного підземелля. Через різкий перехід від світла до темряви нічого не буде видно. Так і дух не витримавши стрибку втратить свої орієнтири й загубиться в нетрях розуму.

— Я не розумію.

— Цей перехід затьмарить розум і тіло на стільки, що повноцінно вони працювати вже ніколи не зможуть. До того ж я обрав свій шлях і звертати з нього я не маю наміру.

Я притислась до його плеча, загорнувшись у міцні обійми. 

— Так чи інакше, я буду вимушений покинути тебе, Ніє. Але тільки тоді, як ти будеш у безпеці. Тому я так боявся почуттів, що спалахнули в мені, коли зустрівся з тобою. Бо я не маю на них права. 

Він дивився в мої очі, сповнені сліз.

— Чи хотів би ти побачити своїх батьків? Пояснити їм, що твій шлях продовжується? — я не бажала міркувати про те, що Максим мене полишить. Не тоді, коли він щойно повернувся. Зовні він зовсім не змінився за місяць ув’язнення. На ньому була та сама толстовка, що йому дала Ірбіс. Волосся не відросло й на пів сантиметра. Але зміни з ним відбулися. Ледь помітні, але від того не менш значущі. Кілька разів траплялося, що він стояв нерухомо, мов статуя, вдивлявся кудись не блимаючи, ніби його розум блукав місцями мені недоступними. 

— Спілкування з людьми з земного життя недопустиме. Це одне із правил Воїна. 

— Але ж вони страждають, тужать за тобою…

Максим знизав плечима.

— Якщо дізнаються про мою місію, то страждатимуть ще більше. 

— Чому? — я не хотіла вірити, що страшний біль батьківської втрати був необхідною умовою для того, щоб рятувати світ від темряви. 

— Зазвичай люди не готові до правди. Їм краще та легше жити у звичному світогляді, простішому, хоч і химерному, вигаданому світі. 

— А твоя мама? Я бачила, як їй боляче!

— Вона б не зрозуміла. Вона б ніколи не відпустила мене. Але той шлях, який я обрав, він важливіший, ніж спокійне життя однієї людини. Це жертва, яку мені доведеться принести, мій хрест.

У серці якимось відлунням замліло від слів Максима. Я відчувала, як мій власний біль затремтів хвилями сили на кінчиках пальців. Аби стримати напруження, я струснула руками. За вікном березень полишив місто, відлига повільно окутувала береги Дніпра. Але мені було так холодно, ніби тепло назавжди покинуло моє серце. Я підійшла до Максима й притулилась до його плеча. Він притиск мене до себе. 

Я опинилась в теплих міцних обіймах. Хоч і розуміла, що по суті Максим, якого я знаю, це тільки ментальна проєкція, безтілесний дух, однак жодна деталь його тіла не видавалася мені несправжньою. Я занурилась обличчям у його плече. Здавалося, що весь світ зупинився на мить. Тільки його серцебиття та тепло рук — усе, що було мені потрібно. Якби ж тільки залишити десь далеко монстрів та відьом, уявити, що не існує наших понівечених доль. Якби ж тільки існував такий світ, де ми могли б бути поряд без того, щоб битись із кимось та виживати.

Максим лагідно провів рукою по моїй щоці, торкнувся мого чола своїм. Струменями по моєму тілу пробіг жар. Хвиля моїх власних емоцій поєднувалась у шаленому вогні з його відчуттями, які я тепер могла відчувати завдяки своїм здібностям. Ніяково я відірвалась від його обіймів. Боячись того, що може статися, якщо емоції поглинуть мене і я втрачу над силою контроль. На кінчиках пальців з’явився тремор.

— Максиме, вибач, але… — пробурмотіла я.

— Це ти мені вибач, я не повинен був, — ніяково хлопець відвернувся.

— Не в тім річ. Мої сили. Я не завжди даю їм ради.

Максим уважно подивився на руки, які тремтіли, ніби від холоду. 

— Тобі потрібна допомога. Розкриття твоїх сил відбувається занадто швидко. 

— Ірбіс допомагає мені. Якщо чесно, мені наснилося, що й ти також мені допомагав. Уві сні. Ти казав, що я маю сяяти, — я соромливо посміхнулась, розуміючи, що можливо це був тільки сон, плід моєї уяви.

— Я шукав контакту з тобою. Цікаво, що моє посилання ти інтерпретувала саме в такій формі.
— Що саме ти хотів сказати? — через цікавість я на мить забула про розкриття моїх здібностей.

— Там, у неволі, я усвідомив дещо… Дещо важливе про тебе. Твоя здатність чути закляття — це не простий збіг. Він свідчив про те, що ти маєш здібності. До того ж твоє щире серце, що приймає найдивніших створінь, як рівних собі — усе свідчить, що ти народжена для того, щоб поповнити ряди Легіону у боротьбі зі злом. Я кричав тобі крізь чарівні мури про необхідність пробудити твою власну силу, — пояснив Максим. Від думки про свої сили, мої руки знов почали тремтіти.
— Допомога тобі потрібна, однак Ірбіс — перш за все боєць. Вона не має кваліфікації наставника, — продовжив хлопець.

— А ти маєш? 

— Маю. Але всі мої знання з цієї галузі тільки теоретичні, — Максим сумно посміхнувся. 

Я відчула стрімку хвилю його хвилювання і відчуття провини. Руки затремтіли сильніше. Тим часом хлопець вичаклував білу, напівпрозору сферу. Вона поплила до мене й зупинилась навпроти. 

— А тепер вдихай її. 

— Як це? — здивовано вигукнула я.

— Заплющ очі та уяви, як разом із кожним вдихом світло цієї сфери потрапляє до твого тіла. 

Я старанно виконувала вказівки Максима. Біле сяйво заполонило спершу мої легені, а потім поступово поглинуло всі куточки мого тіла. Тремор у кінчиках пальців згасав. Коли я розплющила очі, навколо мене кружляло безліч яскравих зірочок. Світлом мерехтіли мої руки та одяг, наче зорі зійшли з небес, аби сповити мене своєю красою. Дивне відчуття легкості охопило мене. Напруження спало, ніби відлига весняного ранку.