Глава 18. Пояснення

Отже, Максим у лікарні. Поранений? Можливо, навіть, смертельно. Хто схопив його? Зграя песиголовців? Чи Вихор? Перед очима знову з’явилося усміхнене обличчя батька. Дрижаки пробивали тіло. Я миттю вистрибнула з автівки. Євген зробив так само. 

— Ніє, обережно, — прошепотів він. — Ми ще й досі не знаємо чи бажані ми гості.

Увійшовши до лікарні, я помітила, як Людмила крокує до ліфта. Кинулась за нею. Євгену нічого не лишалося, окрім як зробити те саме. Спиняти мене посеред лікарні було б нерозумно через привертання зайвої уваги. Тож у ліфт Максимова мати зайшла не одна, а у нашому супроводі. 

Вона впізнала нас. Її обличчя скам’яніло.

— Чому ви тут? — ледь чутно промовила вона.

— Нам потрібен Максим! Що з ним трапилось? Чому ви його ховаєте? — слова лилися з мене гірким потоком. Я зупинилась саме вчасно, аби не дати волю риданням, які вже осіли в горлі. 

Людмила зупинила на мені свій погляд.

— Тобі й справді не байдуже, — зітхнула вона. 

У цю мить двері ліфта відчинилися. Першою вийшла у простір коридору Людмила. Ми попрямували за нею. Якщо вона нас не вигнала, то це вже можна було вважати перемогою. 

Повз палати ми йшли у цілковитій тиші. Чутно було тільки наші кроки. Біля однієї з дверей жінка зупинилася.

— Я вам усе розповім. Але це має залишатись між нами. Мій чоловік… Він прийняв рішення не афішувати той інцидент. Тож прошу вас поставитись до цього з повагою. Про те, що ви зараз побачите та почуєте ніхто не повинен дізнатись навіть Анатолій. Ви погоджуєтесь на такі умови? Чи мені викликати охорону?

— Погоджуємось, —  упевнено відповів Євген. Мене вистачило лише на ледь помітний кивок головою. Звісно я погоджувалась на будь-які умови. Але й досі не розуміла, що відбувалося.

Людмила неспішно відкрила двері. Лікарняна палата була світлою та затишною. Через велике вікно виднілося вечірнє місто. Уздовж бічної стіни розмістилось лікарняне ліжко. На ньому лежав молодий хлопець.

— А от і мій Максим, — гірко сказала Людмила.

— Але цього не може бути, — видихнув Євген. І справді цього не могло бути!!!! Волосся у хворого було значно довшим, хоч і так само темним, як у Максима. Шкіра обтягала обличчя тонким шаром, блідим, майже прозорим. 

— Я також довго не могла повірити. Але це й справді так. Так трапилося, нічого не поробиш, — Людмила сумно зітхнула.           

Я підійшла до ліжка з хворим. Такі знайомі мені риси обличчя, тонкий ніс з невеличкою горбинкою. Губи, ті самі, що я цілувала. Але в той самий час було щось у цьому хлопцеві мені незнайоме. Смертельно блідий колір обличчя. Темні кола під очима. Тонкі руки, яким ніби не вистачить сили підняти стілець, не кажучи вже про те, як легко Максим підіймав мене на руки, як міцно та надійно стискав мене в обіймах. Легка здогадка проминула в моїй свідомості. 

— Що трапилося з Максимом? — не своїм голосом запитала я. — Розкажіть нам, будь ласка.

Як не дивно, Людмила ніби чекала на це питання. Вони присіла на порожнє ліжко, яке стояло попід іншою стіною. Жестом запросила нас зробити так само. Євген слухняно присів поряд із нею. 

Але я не могла відійти від хлопця, так неймовірно схожого на Максима. Тому сіла на світлий дерматиновий ослінчик, таким чином, щоб рукою доторкнутися до його руки. Замість очікуваного тепла та міцного рукостискання, я відчула тільки холодну слабкість. Але руку не відпускала. І не відводила очей, ніби нерухомий хлопець міг дати мені відповіді на питання.  Людмила тим часом зачаровано дивилась на мене. 

— Як дивно, що я вас не зустріла раніше. Ми з Анатолієм вважали, що в Максима були тільки такі приятелі, з якими краще б не бачитись ніколи. І як він із ними товаришував? — вона затулила очі руками, ніби ховаючись від чогось страшного та неприємного. —  Я впевнена, що саме через них ця біда й трапилась. Максим тоді переживав не найкращі свої часи. А сьогодні, коли ви розмовляли з Анатолієм, я випадково почула ім’я свого сина. Мене зацікавив ваш візит, однак чоловік моєї думки не поділяв. Він прийняв вас за особливо нахабних журналістів або спеціально найманих акторів. Таких могли замовити конкуренти для того, щоб вибити його з рівноваги. Але я побачила, що Максим вам і справді небайдужий. Особливо тобі, — сказала вона, дивлячись на мене. — Скажіть принаймні, як вас звуть. Мене можете звати Людмилою.

Ми з Євгеном по черзі ледь чутно, ніби боялись розбудити сплячого, промовили свої імена.

— Ніколи про вас не чула, — знизала плечима Людмила. — Хоча це можна пояснити. Останні роки перед трагедією Максим віддалився від нас. Не можу сказати, що він був поганим хлопцем. Навпаки, він завжди був дуже чуйним, з добрим серцем. Анатолій приймав цю рису за слабкість. Тому постійно намагався його притискати — загартовувати характер, от як він це називав. Можливо через цей конфлікт ми й втратили сина. Але мого чоловіка годі було переконати. Хіба ж я не казала йому?

Жінка замовкла. Їй знадобилась хвилина, щоб дістати паперову хустинку та стерти нею маленькі краплини сліз, що зросили її вії. 

— Отже, Максим жив окремо. Скільки б грошей йому я не пропонувала, таємно від чоловіка, звичайно ж, він завжди відмовлявся. Жив надзвичайно скромно. Працював. Добре порався з комп'ютерами, але ніколи не затримувався на одному робочому місці надовго. Бо була у нього згубна пристрасть до поганих компаній… Так трапилось і того злощасного вечора. 

Він просто сів у машину до приятеля. Водій на превеликий жаль був нетверезий. Та й Максим також. Сам водій обійшовся кількома переломами. А мій син… Він отримав численні ушкодження, найстрашніше те, що постраждав мозок. Після аварії він жодного разу не приходив до тями. Лікарі мають для нас тільки невтішні прогнози. Але я все ще вірю та мрію, що одного дня він прокинеться. І знову заговорить зі мною. 

Сльози текли рікою, але Людмила їх більше не намагалась стерти. На мить її очі засяяли теплим світлом надії. Вона знову зітхнула, але цього разу, ніби з полегшенням. Неначе ця розповідь зменшила тягар на її душі, розподіливши його між нами: мною та Євгеном. Важкі думки густим маревом полонили мій розум.