Глава 17. Пошук

Максим Сотий

Вік — 25 років.

Батько: Анатолій Сергійович Сотий, 50 років, власник підприємства ЛогоСіті. 

Мати: Людмила Іванівна Сота, 49 років, домогосподарка.

Найчастіше був помічений у компанії з Василем Самохіним та Олегом Бульдо.

— Якщо ти хочеш знайти Максима, можна звернутись до одного з його приятелів, — запропонував Євген.

— Можливо, краще розпочати з батьків? — невпевнено запитала я.

— Якби ти дочитала всю інформацію, то знала б, що батько з Максимом майже не спілкувалися. Тому краще розпочати з приятелів.

— Добре, — я перегорнула сторінку. 

“Був неодноразово затриманий за керування автівкою у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння”

Наркотичного та алкогольного сп’яніння? Це просто неможливо. Максим завжди такий стриманий та справедливий. Чи може тут бути якась помилка? Євген гірко посміхнувся, мабуть, розпізнавши стурбованість на моєму обличчі. 

— Вибач, — промовив він тихо.

— За що? 

— За те, що від мене ти дізнаєшся правду, яка може зробити тобі боляче. 

— Не переймайся, ця інформація про Максима нічого не змінює, — я швидко пробігла очима опис його взаємин із сім’єю та хронологічну біографію. 

Роки навчання, робота. Але було дещо, дивне в цих записах. Останній з них мав дворічну давність.

— Чому немає нічого про останні два роки? — поцікавилась я.

Євген знизав плечима. 

— Хтось дуже ретельно заховав усі дані про нього. Але в нас є адреси його друзів та врешті-решт батьків. Є з чим працювати, — він підвівся. Разом ми попрямували до виходу. Євген припаркував авто неподалік від кав’ярні. 

Я раптом пригадала, як він приїхав за мною до іншого міста. Як мені довелось з ним попрощатися. Тоді я справді боялась наразити його на небезпеку. А тепер? Докори сумління огорнули мене задушливою хвилею. Що як мене знову атакуватимуть? Що як раптом з’являться песиголовці або вихор? Що тоді? Вони мене вб’ють або схоплять. Але що трапиться з Євгеном, привітним хлопцем, який мені допомагав із навчанням та з якоїсь причини ринувся шукати мене тоді, коли ніхто крім мами та Максима про мене не турбувався? Повітря зненацька стало тягуче-гарячим. Я схопилась за шию, намагаючись ротом набрати повітря, але воно стало твердим та незворушним. Помітила Євгенові перелякані очі.

— Ніє?

Я відчула, як ноги підкосились. Хлопець обережно підхопив мене попід руки. 

— Поїдемо до лікаря.

Він підтримав мене та вмостив у салон автівки. Поступово повітря ставало для мене знову легким та прохолодним. Тепер, коли я дізналася, що причиною моєї хвороби був прокльон, я зовсім відмовилась від пігулок. Зробивши кілька повних вдихів та вдихів, я заплющила очі. Євген завів двигун.

— Євгене?

— Що?

— Лікар скасовується! — твердо сказала я.

— Тобі вже краще?

— Так! Мені чудово, — збрехала я. — Це просто черговий напад. Зі мною так буває.

— Можливо додому? Пошукаємо Максима пізніше, — запропонував Євген.

— Ні, мені краще піти! — я намагалась відкрити дверцята, але Євген їх встиг заблокувати.

— Чому? — його очі підозріло зіщулилися.

— Відкрий ці чортові дверцята! — ледь не кричала я.

— Не відкрию, доки не поясниш мені твою зміну настрою! — спокійно й водночас твердо відповів він. 

Я відчула, як сльози обпікали мої очі, вириваючись назовні, тонким струмками. Безпорадно затулила обличчя руками. Подумки я повернулась у той день, коли вистрибнула з вікна. Страх при згадці про цю подію знову стиснув мій шлунок. Однак  моторошна думка з’явилася у свідомості. Можливо Максим дарма втрутився? Якби я загинула того дня, то зараз він був би у безпеці. Тоді б я не наражала на смертельну небезпеку свого друга. Невже мій порятунок був помилкою?

— Ніє? — озивався Євген стурбовано.

— Просто відпусти мене. Повір, так буде краще! — пробурмотіла я.

— Не відпущу! — насупився він. — Кажи все, як є. Чому ти хочеш піти?

— Зі мною тобі небезпечно! На мене полюють!

— Щось подібне я вже чув. Тоді я покинув тебе, Ніє. Але цього разу ти будеш зі мною. Якщо треба, я зумію тебе захистити. Не гірше за Максима.

— Ти не розумієш… —  розпач забринів у моєму голосі.

— Тоді поясни! — Євген сердито звів брови. 

Замість пояснень я стиха схлипувала, дозволивши собі цю слабкість. Після кількох хвилин мого ревіння. Євген заспокійливо додав:

— Нумо домовлятись! Ти розкажеш мені свої таємниці тоді, коли будеш готова. Добре? Я вже пообіцяв допомогти тобі з пошуками Максима. Тож цим наразі й займемось.

— Але, — спробувала заперечити я.

— А щодо небезпеки, зрозумій, я свідомо йду на ризик тому, що… — хлопець затнувся на півслові. Мені не вистачило сміливості запитати чому. 

Євген поїхав за першою адресою, яка була вказана в анкеті. Мені стало спокійніше від думки, що я робитиму хоч щось корисне. Щось, що відверне мене від жахливого почуття провини перед Євгеном та від хвилювання за Максима.

Тож ми розпочали пошуки. Спершу навідались до Олега Бульдо. Власник помешкання, в якому ми його розшукували повідомив нам, що Олег тиждень тому був затриманий поліцією. Перша нитка обірвалась, тоді довелося спробувати адресу другого приятеля.

Автівка Євгена під’їхала до сірої багатоповерхівки. Незабаром ми відшукали потрібний номер квартири, натиснули на вхідний дзвінок. У відповідь — тиша. Тоді Євген постукав у двері — знову нічого. Перед тим, як піти, хлопець вирішив перевірити двері. І вони, на диво, виявилися відкритими. Першим до квартири ввійшов Євген. Я обережно покрокувала за ним. 

Квартира, схожа на величезне звалище, сповнена мотлоху. Аби пройти коридором, доводилося переступати через коробки та склянки. Ми вже вирішили, що це місце не містило нічого, крім бруду, коли почули тихе шарудіння.

Неспішно попрямували у напрямку дивного звуку. Кімната, до якої ми потрапили, виявилась кухнею. Вона, як і решта приміщення, переживала не найкращі свої часи. Кухонні поверхні були заставлені розрізаними пластиковими пляшками, на підлозі вирував хаос із недопалків.