Глава 16. Вигадати сенс

Поганою… дуже поганою думкою було дозволити Нії піти до Євгена. Цей гидкий біль провини я відчував довго. Навіть лежачи горілиць у склепі.

“Жодна фізична перешкода не в змозі стримати політ твого духу”, — навчав мене Ден. Але наразі я безрезультатно концентрувався на стрибку в просторі, хоча б на метр від місця свого ув’язнення. Проте кам’яна стеля залишалась висіти наді мною важкою хмарою. 

Усе моє тіло було зв’язане путами, схожими на товстезний ланцюг. Перев’язаною була навіть шия. Поворушити мені вдавалося тільки вустами, що я успішно й робив, вимовляючи заклинання. На жаль, жодне з них не спрацьовувало. І вирватися з пут не вдавалося. 

Ця перешкода була мені не підвладною, бо вона була не тільки фізичною, але й духовною. Пастка для втримання духу. Ланцюг, що тяжко стримував моє тіло, був зроблений не лише з металу. Він був просякнутий чорним словом. Розумно було розмістити пута так, що мені жодним чином не вдавалося доторкнутися до лівого передпліччя. 

Саме на там воїни та рекрути мали мітку, схожу на татуювання. Доторкнувшись до неї, воїн підключався до всесвітнього каналу зв’язку, який налагоджено на з’єднання зі своїм наставником. 

Користуватись таким зв’язком можна було тільки в разі гострої потреби. Моє закуте перебування в підземному замкнутому просторі можна було вважати за нагальну потребу допомоги. Шкода тільки, що я не міг цю поміч прикликати. У наших рядах новоприбулих чули оповідки про воїнів, які навчились користуватись каналами зв’язку без того, щоб торкатись мітки, а однією лиш силою думки. Я намагався сконцентруватися. Уявляв зв’язок із Деном, із Всесвітом, бодай із чимось. Однак нічого не виходило. 

Спливав час, а я так само лишався без руху й без надії на порятунок. Найбільше мене турбувало те, що Нія лишилася без захисту, одна проти цілого гурту недобрих істот, проти світу, де все було для неї новим, невідомим. 

Якось безглуздо мені дошкуляли думки щодо Євгена. Що саме він хотів від Ніі? Чому не відпустив її, попри загрозу для його життя? Але якщо поглянути правді в очі, то я чудово розумів, чому він не відпустив її. З тієї ж причини, що і я поцілував її. Він хотів бути ближче до неї. А коли мене не було поряд, його шанси на зближення збільшувалися. Млосне відчуття безнадії та розпачу додали нового болю.

Особливо пекучим жалем відгукнулось те, що трапилося біля тієї самої кав’ярні. Нія зникла за дверима, залишивши по собі легке занепокоєння. Я не міг зрозуміти, що саме непокоїло мене більше. Те, що вона лишилась без мого захисту, чи те, що вона поряд з іншим, небайдужим до неї, хлопцем. 

Я озирнувся довкола. Людей на вулицях було небагато. Жодних сигналів від мітки, жодних темних створінь поруч. Заспокоював себе тим, що в разі чого я відчую, що Нія в біді. Це дуже тонкий зв’язок. 

Саме він допоміг мені зупинити її спробу самогубства. Це поєднання двох душ: захисника та загубленого. Загубленими кличуть тих людей, які самостійно чи то під впливом зовнішніх утручань втратили свій шлях, заблукали. Але якщо душа такої людини шукає шлях до світла, то наші підрозділи отримують сигнал. 

Янголи, що реєструють подібні сигнали, передають інформацію до вище встановленого керівництва. І через короткий проміжок часу, загубленому призначають захисника: воїна або рекрута. Інколи навіть кількох захисників. 

Після призначення, захисник та загублений мають між собою зв’язок. Таке духовне споріднення. Чим довше вони співпрацюють, тим зв’язок дужчає, стає міцнішим. 

Я заплющив очі. Перед очима виринуло обличчя Нії. Вона була зосереджена на чомусь. Брови суворо вигнуті, а сіро-зелені очі прискіпливо вдивлялися у щось, чого я не в змозі був розгледіти. Якщо на неї й чатувала небезпека, то Нія про це не відала. Мене охопив вогонь гніву на самого себе. Як міг я так попастися? Чому не перевірив чи Нія ще й досі у кав’ярні? 

Однак тоді я стояв на жвавій вулиці, сподіваючись вчасно відчути небезпеку. Раптом я почув голос Нії. Ринувся до кав'ярні, як до мене прийшло усвідомлення, що голос дівчини лунав десь здалеку. Наче вона на відстані кількох кілометрів від мене. Кількох кілометрів? Невже її викрали прямо в мене з-під носа. Мені знадобилось кілька секунд аби відійти осторонь від людей та зосередитись. Я й далі чув її голос, але як не намагався, нічого не міг побачити. Це мене занепокоїло, але не зупинило. 

Сконцентрувавши всю енергію на пошук джерела голосу, я зумів визначити її місцеперебування. Тоді я гадав, що виявляю, де саме знаходилась Нія, але насправді я визначив безпосередньо місцеперебування голосу, що лунав у моїй голові. Це й було моєю помилкою. Я здійснив міжпросторовий стрибок та опинився в старезній будівлі, що ледь трималася до купи. Сірі цеглини місцями відділилися одна від одної, залишивши по собі скупі прорізи в стінах. Крізь них линуло м’яке місячне сяйво, освітлюючи занедбану руїну. Мітку на лівому передпліччі пронизав пекучий біль. Я озирнувся навколо у пошуках істоти, яка могла зашкодити Нії. 

У темному закутку щось ледь помітно ворухнулось. Я зосередив енергію світла у долонях для того, щоб за потребою швидко атакувати. Поступово відділившись від стіни, переді мною постала глуханя. З нею ми вже зустрічалися в лісі. Після попередньої зустрічі її й без того понівечене обличчя розтинав шрам на лівій щоці. Вочевидь від мого закляття.

— Де Нія? — безнадійно запитав я, хоча відповідь уже врізалась у мою свідомість пекучою стрілою.

Глуханя посміхнулася краєчками свого недбало зашитого рота. Її настрій мав тільки одне пояснення. Я потрапив до пастки! Тепер усе стало на свої місця. Глуханя увібрала голос Нії ще того разу в лісі. А тепер прикликала мене ним, скориставшись підтримкою чорної магії. 

Наче в підтвердження цих думок на мене посунулись металеві кайдани. Вони рухались безшумно, бо Глуханя відібрала їхні звуки. Вона звісно мала хист до відьомства, але змусити їх до руху сама не могла. Хтось допомагав їй, хтось невидимий, схований від мене. Я прислухався до своїх відчуттів. Передпліччя пекло через близьку присутність старої потвори. Чи була поряд ще якась істота, встановити було не можливо.