Глава 10. Скорочено — Кіль

Паростки повністю вкрили потвору, заліпивши навіть очі. Максим увійшов до кімнати, де залишався мій батько. Оминаючи вихора, я поспішила за ним. Батько стояв на тому самому місці, спокійно спостерігаючи за знерухомленим монстром.

— Ostendite! 

Обличчя чоловіка викривилося. Стирались риси, наче в прискореному темпі танув сніг, змиваючи недійсне маскування, залишаючи брудну й вогку грязь. 

Істота, яка з’явилась перед нами на місці мого батька була бридкою купою слизу. Її буре тіло розтеклось неприємною купою без видимих рук та ніг, з одними лишень вилупленими баньками очей, які бездумно кліпали з-під окулярів. Окуляри дивом тримались на верхівці цієї купи. 

— Що воно таке? — скривившись запитала я.

— Це мокравина. Істота нейтральна. Має надзвичайні маскувальні навички. 

— Воно й видно. Але де ж тоді мій батько? — я розгублено озирнулась, ніби він міг десь сховатись.

— Бульк! Буль! — заклекотіло створіння. Окуляри сповзли по обличчю, а воно бідолашне й поправити їх не могло. 

— Воно булькає, воно говорить! 

— Авжеж, говорить. Мокравина — розумне створіння. Хоча, на перший погляд, цього й не скажеш, — Максим скептично оглядав перекривлені окуляри. 

Мокравина образливо пустила бульби, ба навіть відвернулась від нас найдивнішим чином, який тільки й можна уявити. Очі створіння безперешкодно здійснили оберт по колу, залишивши нам споглядати тільки коричневу купу. 

— Вибач, не ображайся! — я здійснила крок уперед. 

— Взагалі-то перепрошувати треба не нам, а їй. Вона ж брала участь в засідці, слугувала вихору.  

На мить я замислилась, не знаючи чи то співчувати створінню, чи то остерігатися його. 

— Та перетворись ти вже на кого-небудь з розвиненим артикуляційним апаратом, за ради Бога! — на цей випад істота тільки відтворила специфічний звук, схожий на роботу несправного кишківника. 

— Ну що ж. Тоді будемо розмовляти інакше!!! Pre… 

Зненацька мокравина заворушилась, забулькала, ніби закипіла каша. Тоді з безформної купи почав утворюватися силует. За мить перед нами стояв круглолиций парубок. Окуляри на його обличчі так і залишились перекошеними. 

— Так, я істота розумна. Я все чую й розумію! Це просто свавілля якесь, так нечемно ставитися до представників мого виду! Що вимирає, до речі… —  розчервонівся хлопець. — І я до того ж не вона, а він!

— Вибач! Я думала, мокравина — це вона. А як тебе звуть? — довелось докласти зусиль, щоб не розсміятися.

— Кільамберо Дагулістиня Аврочистін, для друзів можна скорочено — Кіль. Так ось, щодо ваших звинувачень, молоді люди! Так я виконав прохання вихору! А хто б не виконав, коли на нього кидається страшенне опудало та ще й пропонує добрячу винагороду. Мене нікому судити, бо ніхто не досконалий.

— Де чоловік чию подобу ти прийняв? — перебив його Максим.

— Я б люб'язно вам відповів, якби ви люб’язно запитали, — обурився Кіль.

— Будь ласка, допоможи нам, — попросила я.

— Ну гаразд, я й так намагався вас попередити. Бачили як я поводився, коли ви прийшли? Я вас поглядом намагався попередити! — хлопець розтанув чарівною усмішкою. — А ти, мабуть, Нія. Я чув дещо про тебе.

— Що саме ти чув?

— За тебе встановили високу ціну. Багато хто з наших спокушається на те, щоб тебе зловити. 

— Годі вже балаканини. Де чоловік? — похмурнішав Максим.

— А! Чоловік! Він он там у комірчині.

Усі троє оминули коридор, де гарчав монстр. Максим повільно відчинив дверцята. Я зарепетувала, побачивши, як з-за них впало нерухоме тіло мого батька. 

— Ще дихає, — констатував Максим і зник за дверима вітальні. 

Я та Кіль схилились над нерухомим тілом чоловіка, якого мені не доводилося бачити жодного разу за все життя. Хоч як сильно я ненавиділа його, прикро було знайти батька в такому стані. 

До того ж він постраждав через мене. Я схилилась над ним, роздивляючись обличчя, яке встигли торкнутись зморшки. У деяких лініях впізнавала свої риси, міркувала, чи лишив він слід у моїй душі, у моїй свідомості, хоч і не виховував. 

— Треба його звідси забрати якнайшвидше, — повернувся до нас Максим. 

Він підняв тіло попід руки. Неочікувано Кіль узявся допомагати, підтримуючи нерухомого чоловіка. Ми покинули похмуру квартиру й виринули на вулицю. Яскраве денне світло змушувало очі мружитись. 

Свіже повітря увірвалося в тіло, наче смерч. Вкотре, я пожалкувала, що вмію дихати. Спираючись на найближчу знайдену мною опору, я сповзала стелею на бетону ковдру тротуару. 

Ніби крізь густий туман, помітила автівку, з якої визирнула темна постать. “Може то смерть”, —  з надією подумала я і простягнула до неї руку. Постать наблизилась, схилилась наді мною. Однак замість солодких обіймів небуття, я відчула, як міцно вона стисла мої плечі та витягнула вгору, наче безхребетну ляльку.

— Отямся! — наказала постать. — Часу обмаль!

Туман перед очима розвіявся, біль у легенях вщухав. А переді мною стояла ніяка не смерть, а дівчина, з воронячим волоссям, що перемежовувалось синіми пасмами. Її очі, східні, теплі, дивилися на мене з розумінням та смутком водночас. Чорні косуха й джинси, пояснювали мої марення про смерть. Завершував образ дівчини чорна шапка, з вишитим на ній японським самураєм.

Кіль та Максим розміщували мого непритомного батька на задньому сидінні джипа. Мені не лишалося нічого іншого, як доєднатись до хлопців.

— Посунь його ще трішечки, бо я ж не вміщуюся, — пожалівся Кіль. 

— Ти й не повинен вміщатися. Ти з нами не їдеш! — відсік Максим. 

— Авжеж їду! Я не можу лишитися! Вихор невдовзі вивільниться. І першим за ким він відправиться буду я. Бо я ж беззахисний представник виду, що зникає. На кому ще йому зривати злість від невдачі?! 

— Місця всім вистачить. Я возила на своєму коні й більших за вас чолов’яг. Всідайтеся вже, — дівчина допомогла мені дістатись автомобіля.