Глава 9. Страхи ночі

Я прокинулась від млосного відчуття голоду, що огортало шлунок слизькою ящіркою. Розплющувати очі зовсім не хотілось, такого міцного сну і відчуття безпеки ще ніколи не було в моєму житті. Хлопці мовчки вдивлялись у вечірню млу. Побачивши моє ворушіння на задньому сидінні, Євген радісно промовив:

— З пробудженням! Який тепер план? — запитав у мене, наче я за головного. 

Мимоволі я кинула погляд на Максима, чекаючи, що скаже він. Проте хлопець відсутнім поглядом оминав околицю дороги. — До батька їхати запізно. Треба десь перечекати ніч.

— Готель згодиться? Зараз знайду на карті якийсь, — Євген призупинив автівку на узбіччі. 

Досить швидко було знайдено зручне в розташуванні місце і заброньовано два номери. Дорогою ми швидко перехопили бутерброди, які приготувала пані Оксана.

Коли на рецепції нас зустріла привітна дівчина, вручаючи ключі від номерів, я впевнено взяла свій. Ліфт доставив нас на п’ятий поверх, і я вже почала відчувати піднесення від можливості побути на самоті бодай ніч. 

Забагато контактів було протягом останніх кількох днів, справді забагато. Оминула п'ятсот перший номер, п’ятсот другий… Хлопці мовчки йшли поряд по обидва боки від мене. П’ятсот п’ятий! Мій. 

— Ну тоді до завтра, хлопці.

— Бувай, — промимрив Євген.

Проте Максим лишився поряд зі мною, покинувши Євгена самого йти до свого п’ятсот сьомого. Мене чомусь зненацька пробили дрижаки. Максим стояв за моєю спиною, дуже близько, я б воліла, щоб він став трохи далі. Євген різко зупинився, зіщуливши очі, дивився на нас. 

— Ти не підеш із нею! — раптом гарикнув він.

— Піду!

— Ні! — Євген стрімко наближався до Максима. — Я тобі не дозволю! Ти не маєш права. Тримай свої руки від неї якнайдалі! Чуєш?

— Не в тому річ, Євгене!

— Саме в тому!

— Тільки я зможу її захистити у разі небезпеки, — намагався пояснити Максим.

— Маячня… Ніє, скажи йому, що ти з ним не лишишся! Ніє!?

Я розгублено дивилась на них, розуміючи про що каже Максим, знаючи, що він мав рацію. Але мені ставало боляче від того, як усе виглядало з точки зору Євгена. 

— Євгене, — тремтячим голосом промовила я, — вибач, але…

— Та до біса! — він кинув ключі Максиму і швидко покрокував назад до ліфта. Я зробила кілька кроків навздогін. 

— Євгене…

Ліфт швидко відчинився і проковтнув парубка у своє металічне нутро, залишивши нас із Максимом наодинці. Понуривши плечі, я зайшла до кімнати. Максим зробив так само. Я намагалась уникати його погляду. Чомусь хотілось плакати.

— Ти все зробила правильно, — раптом сказав він, зачиняючи за собою двері.

— Справді? — сльози вже пекли очі. — Що ж саме я зробила правильно?

— Не зупинила його. З нами небезпечно. Розумієш?

Я кивнула головою, ледь стримуючи клубок у горлі, що от-от погрожував розірватись істеричними риданнями.

Максим розпочав свої незвичні рухи руками. Легеньке сяйво розліталось від кінчиків його пальців і осідало на стінах, на вікні та навіть на стелі. Ледь стримувалась, аби не схопити телефон і не зателефонувати Євгенові, благаючи, щоб він забрав мене звідси й повернув додому. Розуміючи абсурдність цього бажання, я поринула в обійми м’якої пір’їни, якою вмощені ліжка.

Жаль та провина обпікали зсередини, навіюючи розпач. Я уявила маму, що не знаходить собі місця від болю, Євгена, який, розсердився на мене.

Гнів, бридкою потворою, скалив усередині мене свою пащеку. Не маючи куди дітись він обпікав мене бридким відчуттям ярості та болю. Я зірвалась з ліжка й побачила  його — винуватця моїх нещасть! 

Саме з його появою в моєму житті все перевернулося з ніг на голову! Саме через нього я опинилася бозна-де в пошуках свого батька, котрий не лишив мені нічого від себе окрім по батькові, навіть, прізвище мені мама віддала своє. Максим стояв прихилившись до вікна. Жоден м’яз хлопцевого обличчя не ворушився. Його спокій ще більше дратував мене.

Не маючи сил далі стримуватись, я схопила перше, що трапилось під руку, але, як на зло, то була м’яка подушка, що безтурботно лежала на ліжку. З усією силою, я кинула її в хлопця, сподіваючись, що завдам йому хоч якогось болю. Однак Максим, не обертаючись у мій бік, простягнув руку вперед та легко схопив нею знаряддя моєї помсти. 

— Ах ти ж!!! — з безсилою ярістю загарчала й узялась за наступну подушку. 

— Що з тобою? — очі Максима округлилися у той час, як сам він зграбно ловив другу подушку.

— Що зі мною?!! — мій голос загрозливо здійнявся на височезні ноти, які раніше були мені невластиві. — А ну ж дай подумати! Я відправилась до батька, якого зневажаю за те, що він мене покинув!!! Я лишила маму саму!!! Я зробила боляче другові!!! І все це через тебе! Через той прокльон, що ти його мені нав’язав!!! Можливо його й не існувало ніколи?! Можливо ти все вигадав?! А я дурепа повірила тобі!

Максим дивився на мене спантеличено, усе ще тримаючи подушки в руках. Не даючи відповіді на несправедливі звинувачення, він одвернувся до вікна. 

“Ну от тепер і він матиме мене за зрадницю”, — з розпачем подумала я. Дивовижним чином усі, хто мною опікувався, зазнавали болю. Разом із цим усвідомленням прийшов і мій особистий біль. Він повернувся, пронизуючи легені, паралізуючи мене зсередини. 

Я зробила крок ближче до ліжка, ноги ледь підіймаючись спіткнулися. Заточившись, намагалась схопитись бодай за щось і зачепила невеликий вазон із квітами. Вазон із гуркотом гепнувся на підлогу та розлетівся на дрібні скалки. 

Максим наблизився до мене.

— Знову напад? — запитав він, дбайливо огортаючи міцними руками, наче крилами. Коли він опинився поряд, біль почав танути, як туман із приходом сонця. Я мовчала, міркуючи над тим чи мав Максим рацію, коли витягав мене з вікна, чи можливо краще б було зупинити мої страждання. Чи можливо, що я зуміла образити чи не єдину людину, окрім мами, яка про мене дбала?