Глава 8. Привид минулого

— Євгене! Звідки ти тут? — дівчина здивовано скрикнула.

 І, здавалося, нам не залишалося нічого, окрім як сісти в автівку та з’ясувати, як і навіщо він нас знайшов.

— Ніє, сідай скоріше! — сказав він, — Холоду напустиш. Усе поясню по дорозі!

Вона збиралась була сісти на переднє сидіння.

— Ні, зачекай, — відкрив для неї задні двері авто. — Я на перед!

— Дуже шляхетно, — саркастично підмітив Євген, коли двері автівки зачинились за мною. 

Цей напад я пропустив повз вуха. Мітка не турбувала, але наміри цього шмаркача могли бути недобрі. Він з'явився тут не просто так, тож чим далі він триматиметься від Нії, тим краще. 

Хлопець зменшив звук радіо, яке мелодійно виспівувало “хіііт еф ем”. Піч досить активно обігрівала салон, шуміла ледь чутно. Я швидко просканував автівку — все чисто. Непомітно встановив антивизначні чари.

— Євгене, ти обіцяв розповісти, — Нія нахилилась уперед, з цікавістю поглядала на хлопця. 

Я ж тим часом непомітно встановив захисний бар’єр, який стримуватиме напад нечистих сил принаймні деякий час.

— Так. З чого ж розпочати? 

— Почни з початку! — сказав я, більш різко, ніж планував. Євген кинув на мене нищівний погляд і продовжив розповідь.

— Наступного дня після того, як ми… — він подивився у дзеркало заднього виду на Нію, — як ми… посварилися, я почувався жахливо і хотів попросити вибачення перед тобою.

— Не переймайся, немає через що перепрошувати, — усміхнулась Нія.

— Взагалі-то, є. Мені здалося, що я налякав тебе. Вибач, я цього не хотів, — чомусь цей хлопець починав мене дратувати дедалі більше.

— Тож, я вирішив відразу піти до тебе, поговорити особисто, і хоча номера твоєї квартири в мене не було, я зумів його знайти в університетській базі студентів. Оскільки в деканаті маю добру репутацію, то це було не складно. Потім прийшов за адресою, а там твоя мама, у повному розпачі, до речі, розповіла мені, що ти поїхала, що останнього разу тебе бачили з хлопцем. І навіть дала адресу за якою ти, швидше за все прямуєш. 

— То бабуся нас здала! Цього треба було очікувати, — Нія відкинулась на спинку сидіння, закотивши очі до гори. 

— Тобто ти знав наш маршрут і нашу мету? — запитав я.

— Маршрут знав приблизний. Мету досі не розумію. Та аж ніяк не очікував знайти вас на дорозі, гадав зустріну вас вже на місці призначення. Чого б вам іти пішки в такий холод?! Твоя мама, Ніє, сказала мені, що ти хворієш!

— Я в порядку, — впевнено сказала Нія. — Приступів не було вже два дні.

— І ще вона просила мене, щоб я довіз тебе додому, повернув, так би мовити, — продовжував хлопець. — Тоді, коли ти виконаєш те, що планувала.

—  Ти не знаєш, у що втручаєшся! — я починав сердитись.

— Так поясни мені те, чого не знаю! Це ж ти все заварив! — Євген натиск педаль газу і “Ланос” швидко набирав швидкість більшу за дозволену. 

— Хлопці, не гарячкуйте! — голос Нії повернув парубка до тями, швидкість зменшилась та стабілізувалась. — Євгене, вибач, я справді не можу все розповісти тобі зараз.

Я подивився на дівчину. Зараз не може, але згодом, можливо, розкаже. Тобто вона довіряла цьому хлопцеві на стільки, щоб довірити все, що вже сталося.

— Ми з Максом вирішуємо деяку… справу… — затиналась Нія, — і вона є небезпечною. Навіть зараз я боюсь за нас і за… за тебе. Чи ти бачив автобус позаду?

— Якийсь бачив понівечений, з купою поліції навколо. 

— Вони шукали нас! Люди могли постраждати!

— Та пофіг… —  обличчя Євгена набуло серйозного виразу. — Я домчу тебе до потрібного місця. А далі побачимо.

Хоча сонце ще стояло високо. Нія встигла задрімати дорогою, безтурботно вмостившись на задньому сидінні, згорнувшись калачиком, наче кошеня. 

— Слухай, поки Нія спить, хочу пояснити, — розпочав розмову Євген, —  Я роблю це тільки, щоб їй допомогти. 

— Зрозуміло! — кивнув я.

— Якщо між вами є стосунки, — він здійняв брів до гори, чекаючи на мою відповідь.

— То це не твоє діло, Женько! — крізь зуби процідив я. 

— Отже, немає стосунків, — Євген задоволено посміхнувся. — І мене Женькою тільки бабуся називає. 

Закортіло йому врізати. Отже, немає стосунків. Чомусь ці слова відлунням вторили в моїй голові. 

Немає стосунків і бути не може, не в моєму положенні, не тоді, коли я за крок до переходу. Я знов подивився на дівчину, що спала мирним сном, наче і не було того вечора, коли я витягнув її зі смертельного падіння у прірву безвиході.

Чому саме поряд із нею я замислююсь про те, що не можу вже кохати та бути коханим? Чому раніше, коли я мав таку можливість, це питання ніяк не турбувало мене? Знов намагаюсь згадати, як жилось мені тоді. Усім навколо здавалось, що я щасливчик, бо за звичними мірками в мене було все, що потрібно, можливо, навіть більше, ніж потрібно. 

Спогади про те життя ставали все яскравішими, і я ніяк не міг збагнути чому. Можливо так повинно бути… Бо вже скоро настане мій час, час трансформації. Прикривши очі, я прислухався до пісні, що грала в автівці. Слова лунали англійською:

“See, our world is slowly dying,

I’m not wasting no more time

Don’t think I could believe you”

Здається, що англійську я знав добре, чи можливо, то завантажувалися нові знання. 

Our world is slowly dying — так само й мій світ вже давно потроху гинув. Ще тоді, як я жив повноцінним життям чи то думав, що жив… Знову видіння затьмарило погляд. 

Літня ніч, вітер ледь огортав своєю прохолодою, чутно, як позаду повільно від'їжджало таксі. Тоді мета була тільки одна: дістатись свого дому. Камера стеження та ліхтар зустріли мене першими. Відкрити затвор на хвіртці мені вдалося не з першого разу. Руки не слухалися. Я пошкандибав до просторого двору, оздобленого плиткою з вітистим візерунком, саме таким, що подобався батькові. Усе в нашому будинку було таким, що подобалося батькові… Окрім, напевне, мене самого.