Глава 3. Рідні люди

На кухні, сповненій ароматами східного солодко-терпкого чаю, ми сиділи з Максимом та створювали список підозрюваних. 

— Максим, а мій психолог також під підозрою? — запитала я, та зненацька почала сміятися дурнувато та нестримно. 

Щоб сказав Семен Арнольдович, розкажи я йому, що трапилось протягом останніх кількох днів? Максим чомусь моїх веселощів не розділяв. 

— Ні, це повинна бути людина, яка знає тебе відтоді, або й раніше, ніж почались напади.

— О Боже мій! Моя мама, бабуся… — помітила, як він ретельно занотовував. — Ні, Максиме, вони б не могли! 

— Я все одно залишу, потім перевіримо і викреслимо, — хлопець пірнув рукою у кишеню і дістав звідти маленький камінчик прозоро-молочного кольору. — Як тільки людина, що наклала на тебе зіпсуття доторкнеться до камінця, він засяє червоним. Коли знайдемо того, хто тебе закляв, ти станеш вільною від недуги.

Зацікавлено я розглядала непримітний камінчик.

— Кому і навіщо це потрібно? — стиха запитала я. 

— Це нам і потрібно дізнатись.

— Маму і бабусю, я перевіряти не буду!

— Ніє, але найближчі люди не завжди ті, ким ми їх вважаємо.

— Можливо, — слова хлопця змусили мене замислитися.

— Максиме, здається, я знаю, кого нам шукати. — сумно сказала я.

***

Уже через пів години загорнута, як немовля в великий білосніжний шарф, я стояла поряд із заржавілим старим гаражем. Максим повільно відчинив задубілий кремезний замок. Лункий скрип розносив вітер осиротілими вулицями міста. Максим попрохав мене ввімкнути ліхтарик, і мій смартфон  прорізав темряву розсіяним світлом.

У млі спертого простору виднівся силует автомобіля. Коли Максим нарешті ввімкнув світло, я примружила очі, а потім розгледіла перед собою яскраво-червону автівку, занімілу від довгого простою, присипану тонесеньким шаром попелястого пилу. 

Чимось вона мені сподобалась, хоча й однозначно виготовлена була ще до мого народження. Значок у вигляді зигзагоподібної блискавки виблискував на тлі багряно-полум'яного капота. 

— Привіт, пташко, — Максим ледь шепотів, сподіваючись, мабуть, що я не почула його вітання. Він натиснув кнопку на ключах. У відповідь машина привітливо задзенчала і блимнула фарами.

— Прошу, — хлопець усміхнувся та відчинив для мене дверцята. Усередині автівки було затишно, але прохолодно. Максим сів поруч за кермо і прогорнув ключ запалювання, наче вселяючи життя в застиглого звіра. Приємним ревінням двигуна сповнилося повітря.

Після кількох годин нічної подорожі, ми дісталися бабусиної адреси. Понуро схилившись на бік, нас зустріла застаріла хвіртка та золотаве світло ліхтаря. Не дивлячись на ранішній час, бабуся вже не спала. Вона здивовано відповіла на мій дзвінок. Невдовзі засув на хвіртці дзвінко клацнув. Перед нами з’явилась бабуся. Розгублено всміхнулась і почала жалітися, що не зателефонували завчасно, бо ж у неї не було напоготові смаколиків. 

Бабуся почимчикувала до своєї хати по тонкій, вичищеній від снігу, доріжці. Знайомий мені з дитинства, двір в передсвітанкових сутінках бадьорив серце теплими спогадами, сповненими вірою в дива. 

Ми минули дерев’яну будку, в якій мирно сопів Бімко — бабусин сторож. Увійшли до невигадливо оздобленого передпокою. Тут, наче привид з минулого, світила лимонна лампа розжарення, дозволяючи розгледіти бабусю краще. Її сіро-коричнева хустка незмінно ховала, колись розкішне, довге та синяво-чорне волосся. 

Очі, наче посірілі від пролитих сліз, з цікавим занепокоєнням розглядали мене і Максима. Я поспіхом познайомила їх, представляючи бабусю. 

За кілька хвилин ми сиділи в залі, оздобленій післявоєнним сервантом з фарфоровими фігурками тварин. Бабуся щедро заставила стіл усім, що було в її припасах. І, наче скатертина-самобранка, стіл наповнився домашніми стравами: від сала з огірками і яєчні до варення з запашним чаєм. Ніс лоскотав аромат дитинства.

Максим просив бабусю не турбуватись, вибачаючись, відмовлявся від усього, чим, здавалося, трішечки образив бабусю. Я кинула на нього докірливий погляд, який він вдало зігнорував. І поки я завзято наминала бабусині пиріжки з картоплею, Максим одразу перейшов до справи:

— Олесю Петрівно, прошу вибачення, але наш візит надзвичайно важливий. Ми мусимо якнайшвидше знайти батька Нії.

Бабуся саме підносила виделку до рота, та почувши Максима повільно опустила руку на стіл. Я помітила, як її пальці стиснулись в невимовному розпачі. А очі, ще ніколи не бачила їх такими наляканими, як у дитини, що схоплена на скоєній шкоді та боїться гнівного покарання безсердечних батьків. 

— Бабусю, це справді важливо, розкажи нам, будь ласка, все. Ти ж знаєш, як мама реагує.

— Так знаю! — рівновага повернулася до неї. — Саме тому нічого не казатиму!

— Не казатимете, навіть, якщо відсутність правди може вбити вашу онуку?

— Та що ти таке несеш, Господь з тобою. — бабуся спритно підвелась, аж занадто спритно, як на її літа. — Я про їх відносини нічого не знаю й знати не хочу. Де ви взялися на мою голову?

— З усією повагою до вас, — Максим теж підвівся, — я вам не вірю. Крім того, Нія має право знати більше, аніж одне лише ім'я батька.

— Бабуню, пошук батька зможе допомогти мені вилікуватись. Я прийшла, бо знала, що ти допоможеш мені, — підійшла до бабусі й ласкаво торкнулась її посічених зморшками рук. 

Її плечі опустились і, змахнувши краєчком хустинки сльозу, бабуся промовила:

— Ніє, будь ласка, ні слова мамі. Не кажи навіть, що ви приїжджали, обіцяєш? — її  пальці до болю стиснули мою руку і я, злякавшись бабусиного розпачу, кивнула. — Ну ж бо, Максимко, підсоби мені, на горище підніметесь. Там, заховані в стару картонну коробку, вони й лежать.

Що саме лежало в коробці бабуся не сказала, і загалом удавала, що нас не існує. А ми тим часом несли драбину до невеликих дверцят старого горища. Темне, з низькою стріхою, з мерехтінням потурбованого нами пилу, що кружляв у скупих проміннях, які розривали імлу, проходячи крізь давнішнє віконце.