Глава 2. Зловив удруге

Два тижні пролетіли як один день. Моє життя, яке раніше складалося лише з очікування нападів, раптом заповнилося навчанням. Ми з Євгеном крокували містом. Мороз ставав дедалі міцнішим. Блідолиций місяць ледь визирав з-під густих темних хмар. Вулиці порожніли. Люди, що ще не сховалися від лютневого холоду, стрімко поспішали в пошуках прихистку.

Проте мені поспішати не хотілось. Моя хвороба привчила мене насолоджуватись кожною миттю, коли повітря безболісно потрапляло до легенів. Зачаровували теплі вогники вечірніх ліхтарів. Однак, можливо, саме присутність іншої людини поруч дарувала мені затишок звичайного людського спілкування.

Євген потягнув мене легенько за руку і ми пірнули до провулка, який виринав одразу біля кав’ярні. Укотре за останні два тижні ми збирались тут. Розмістивши ноутбук та деякі конспекти, пили гарячий шоколад чи лате. Євген допомагав мені розібратися з тим, що залишилось незрозумілим після першого ознайомлення, корегував недоліки виконаних мною практичних робіт. Так, працюючи вдвох, ми зуміли погасити більш ніж половину моїх боргів. 

— І як ти це робиш? — із захопленням запитала я, коли неслухняна програма, над якою билась кілька днів, запрацювала відмінно. Саме після того, як Євген виправив кілька пунктуаційних помилок.

— Практика, — знизав плечима хлопець.

— Я не тільки твої таланти з програмування маю на увазі.

— А що ще?

— Як ти встигаєш сам вчитися та допомагати мені?

— Усе дуже просто. Допомагати тобі — це не тягар, а скоріше навіть приємність, — усміхнувся він.

Я, нібито, згадавши про щось важливе, почала гортати месенджер у смартфоні. Насправді ж, відвернулась, сподіваючись, що він не помітить, як швидко почервоніли мої щоки.

І хоч би як я не намагалася себе переконати, що весь світ мені байдужий, відчувала, як подобалося бути для когось «приємністю». 

Зустрівшись із хлопцем очима, я всміхнулася йому. На якусь коротку мить світ знову ставав кольоровим, сповненим яскравості. Навіть заплановане мною діяння захотілося відкласти на невизначений термін. Однак я чітко розуміла, що це лишень нетривала відстрочка, коротка можливість пожити майже звичайним життям. 

— У тебе теж має бути якась видатна здатність, — продовжив він.

— Сумніваюсь.

— Ти просто так звикла до неї, що не помічаєш. Спробуй згадати.

— Ну мама називає мене дуже чутливою, бо на дитячому майданчику я завжди плакала, якщо комусь ставало боляче.

— Це вже щось! — зрадів Євген.

— Тому ми майже не виходили на майданчики, бо там постійно хтось плакав.

— Тепер ти доросла, можеш керувати своєю емпатією. Навіть використати її собі на користь.

Я засміялась, однак хлопець лишався серйозним. Він скуйовдив своє русяве волосся.

— Я вбачаю у тобі велику кількість чудових рис.

— Яких саме? — не втрималась від цікавості я.

Євген напружено дивився у моє відображення у темному вікні кав’ярні. На його обличчі промайнув сумнів. Зрештою, він усміхнувся.

— Не вистачить і вечора, щоб усі назвати.

Я зашарілась удруге за вечір, ховаючи свою усмішку за вовняним шарфом.

***

Часом мене охоплював морок із почуття власної непотрібності — пекучою кислотою роз’їдало душу. Рідкі зустрічі з Євгеном — ніби вирізки з паралельного життя — ранили мене своєю несправжністю. Кожне повернення до реальності давалось важче, бо з ним я робила вигляд, що зі мною все добре.

Черговий ранок, як і багато попередніх ранків не приніс жодної радості. Філіп звично стояв на підвіконні, усіма своїми голками демонструючи осуд.

Усе дитинство я мріяла про тваринку: кішечку або песика. Однак, через можливе погіршення загального стану здоров’я, лікарі не радили такого придбання. Тому на десятиріччя бабуся подарувала мені Філіпа — кактус, який замінив мені й друзів, й домашніх тваринок водночас, який не жалів мене, а просто мовчки ділив зі мною цей біль. 

Я ввімкнула тиху музику на вінтажному грамофоні, який залишився в нас ще з часів маминого дитинства. Пори року Вівальді заполонили квартиру чарівними звуками, десь вичитала, що під класику кактуси ростуть швидше. Нападів не було вже тринадцять годин. Кожної хвилини міг трапитись наступний.

Насолода від тимчасового спокою перервалась бридким дзвінком у двері. Через різкі звуки, мене почала охоплювати паніка. Абсолютна відсутність бажання бачити кого-небудь тримала все тіло в полоні. Та все ж, подолавши себе, я почалапала перевіряти, хто прийшов. За дверима стояв молодий чоловік.

«Чи не забагато хлопців останнім часом? Хто він? Раптом злочинець?» В цю ж мить зателефонувала мама повідомити, що до нас мав прийти майстер ремонтувати вай-фай роутер. З інтернетом останнім часом коїлось щось дивне. Молодик нетерпляче вдруге натиснув на дзвінок і я відкрила двері. Хлопець привітався. Увійшовши до вітальні, запитав:

— Де саме наш хворий?

— Хворий? Тобто? — я спантеличено переступала з ноги на ногу.

— Я маю на увазі роутер! Це жарт такий!

— А! Тоді прошу до вітальні, — посміхнулась я ніяково. Щось у чоловікові здавалося мені знайомим, та я не могла зрозуміти, що саме.

Він неспішно покрокував до вітальні та роззирнувся. Знайшовши свого «пацієнта», почав працювати. Невідомо звідки у мені прокинулась увічливість. Я запропонувала майстру свіжозварену каву.

Коли я принесла порцелянову чашку на розписаному квітками блюдці, і подала хлопцеві, кінчиками пальців він торкнувся моїх рук, його очі зустрілися з моїми. Чітко згадавши, де бачила це обличчя, я завмерла з невимовним подивом.

Зненацька почався напад. Використовуючи всю волю, щоб не закричати з болю, відчувала, як густішало повітря. Воно повільно просувалось у легені, обпікало їх зсередини. «Цього разу гірше ніж зазвичай». Хлопець відклав каву, злякано дивлячись на мене:

— Тобі погано?

Я втрачала рівновагу, наче фізична місткість кімнати зникла, відкриваючи безмежну прірву замість опори під ногами, прірву до якої я повільно падала, обгорнута полум’ям не тільки зсередини, але й ззовні. Заціпенівши від жаху, не розуміючи, де закінчується реальність і розпочинається галюцинація, я зачепилась поглядом за єдине, що поєднувало у той момент зі світом, за блакитні очі випадкового знайомого. «Допоможи мені!» —  хотілось кричати, але тільки думки залишились підпорядкованими мені. Коли темрява і задуха майже повністю поглинули свідомість, відчула, як стиснувши мене в обійми, хтось підхопив і пригорнув до себе.