Глава 1. Якнайдалі

Тихо і темно. Навколо ні душі, порожня кімната, порожнє серце. Я відчувала як важко повітря заповнювало легені, наче воно загустіло, перетворилось на рідину. Тремтячи усім тілом, підвелась до вікна. 

Поодинокі вогники світла, наче марево розпливалися перед очима. Навпомацки знайшла заповітну ручку на вікні та відчинила його. Свіже крижане повітря обпалило легені, однак мені стало краще.

Кинула погляд униз. Моторошна прірва на висоті дев’яти поверхів лякала, та все ж, якимось дивним чином, зачаровувала. Один крок міг завершити страждання. Летіти, заткнувши страх висоти в найдальші куточки душі — це все що було мені потрібно для вивільнення. Чи болюче зіткнення з бетонною поверхнею, холодною, як сама смерть? Можливо, так. Проте хіба всі ці дев’ятнадцять років життя не були суцільним болем?! На страхіття перетворене життя близьких, нескінченні консультації, аналізи, розмови. Приступи болю під час вдихання повітря чергувались з болями від самого життя, чи скоріше від відсутності самого життя. 

Розлючена, через несправедливість світу, неспроможність розірвати цей понівечений ланцюг заборон та слабкостей, від відрази до самої себе. Я сіла на підвіконня, усім тілом розвернулась до обіймів холодної зими. Чому я тут? Чому народилася саме такою? Яку я несла користь світові? Де ж моє трикляте призначення? Відкриті питання роз’їдали душу і тіло, залишаючи бліду тінь людини, яка приречена зникнути в яскравому сяйві світла. 

Раптом темно-синя тиша розбилась дзвінким виттям сирен. Здригнувшись від несподіванки, я побачила на розі як стрімко мчала швидка допомога, можливо, рятувати чиєсь життя, тільки не моє. Радісне хвилювання від можливості завершити свій шлях, розвіялось, наче зникла непомітна завіса інтимності та особливості моменту. 

Повільно злізла з вікна, занімілими кінцівками схопила ковдру. Закуталась у ній із головою. Усе ж цей крок потребував підготовки. Наприклад, написання останнього листа з проханням піклуватись про Філіпа. 

Дуже довго я міркувала про це. Моє життя було марним. Усе, що я могла робити, — це заважати іншим. Хоча моя хвороба не була смертельною, життя з нею стало нестерпним. Тож я мала нестримне бажання з цим покінчити.

Посміхнувшись, засинала з відчиненим вікном. Можливо, скоріше прийде смерть від застуди, якщо не поквапитись з приготуваннями.

***

Відбувалося щось дивне, я це відчувала кожною клітинкою свого тіла. Спершу телефонували з деканату з проханням приїхати якнайшвидше до університету, залагодити питання щодо дистанційної здачі заліків. З якого б це дива? 

— Ти поїдеш сьогодні, сонечко? — ласкаво запитала мама. Вона сиділа на кухні й повільно підносила чашку чаю до своїх світло-рожевих вуст. 

— Поїду, як треба, — тихо відповіла я. Їхати зовсім не хотілось, але засмучувати маму хотілось ще менше.

— Сонечко, твоя хвороба не повинна позбавляти тебе майбутнього! Ти зможеш прожити довге життя. Краще в ньому мати освіту.

— Так, мамо.

Звісно ж я могла прожити життя сповнене болю, що супроводжував мене час від часу під час дихання. Не щомиті, однак коли це ставалося, я мріяла про смерть.

— Викличу тобі таксі! — поквапилась до телефону мама. 

— Не треба. Я доїду, як і всі інші студенти, міським транспортом. Усе буде добре, — запевнила її, розуміючи, що добре мені ніколи не буде. Вона хотіла щось заперечити, але я стояла на своєму.

— Ліки зі мною, як стане погано — наберу! 

Поцілувала легенько її в щоку, усміхнулась, відчуваючи аромат польових квітів.

— Люблю тебе, Ніє.

***

Вже через дві години я абсолютно нещасна їхала в тролейбусі. Сама відмовилась від таксі, але ЧОМУ СТІЛЬКИ ЛЮДЕЙ? Інтроверт у мені казився від люті. У цьому пасажири-сплачуємо-за-проїзд хаосі мені дивним чином вдалося втратити рівновагу, поручень підступно вислизнув з пальців, лишивши мою руку самотньо простягнутою. У той час як я стрімко падала на сусідів по нещастю. 

Зненацька відчула позаду себе міцну підтримку, хтось упевнено схопив мене попід спину й тримав. Лише мить мені знадобилась для відновлення рівноваги. Я боязко здійняла погляд на свого рятівника. Світло-блакитні, як весняне небо, очі усміхалися мені. Це все, що я встигла помітити. Сміявся з мене, мабуть! Пробурмотівши похмуре “дякую”, я відвернула погляд до сірих пейзажів, які стрімко минали за брудним вікном, так стрімко, як і дні мого життя. 

Відчула на собі важкий погляд й обернулась. Хлопець, що врятував мене від падіння, продовжував усміхатись дуже приязно. Що знав він про мене, що так радів моєму порятунку від брудної підлоги тролейбуса? Я ще більше спохмурніла. Але хлопця це не зупинило.

— Як добре, що я опинився поруч, чи не так? — його турбота і самовпевненість почали мені набридати. — Мене звуть Максим. А тебе як? 

Недоброзичливо і тихо я назвала своє ім’я, навіть не дивлячись на хлопця. Вже незабаром зупинка і все закінчиться! 

— Бувай, Ніє! Якщо падатимеш знову, я впіймаю! — я здригнулась від цих слів, а Максим лишень ширше всміхнувся.

Стрімкою течією люди виходили з тролейбуса. Я випливла разом із ними. Перші хвилини на вулиці дарували радість свіжого повітря. Я крокувала вперед ненадовго забувши про все на світі. На якийсь час у моїй свідомості лишився асфальтний безкрай та відлуння кроків. 

Але дуже скоро біль повернувся. Ілюзія спокою розлетілася на друзки. Думки про самогубство знову поглинули мене. Навіщо я тут? Мені байдужі оцінки та заліки, я мріяла лише про спокій, про припинення страждань. Повернутись додому? Щось вигадати для мами? Нестерпно було б брехати їй. 

Спинилася на хвильку. Вийняла з наплічника ліки та ковтнула не запиваючи водою. Дісталась найближчого дерева, аби спертись на нього та чекала, доки вщухне біль.     

Швидко оминувши осиротілі, безлисті дерева, я підійшла до свого корпусу. Піднялась сходами. Стіни сходинкових майданчиків було викрашено в зелений колір вицвілої на сонці трави. Усюди зарозумілі обличчя студентів, які збиралися невеличкими групами та голосно реготали. Я ловила на собі зацікавлені погляди й мріяла вже повернутися додому.