Глава 1. Якнайдалі

Тремтливими руками я закинула пігулки до рота та запила водою, змиваючи гіркий присмак, що лишився на язиці. Поспіхом витерла сльози, які з’явились на очах після нападу, щоб мама не бачила.

— Ти поїдеш сьогодні, сонечко? — її голос долинув з кухні.

— Поїду, як треба, — відповіла я. Їхати до університету зовсім не хотілось, але засмучувати маму хотілось ще менше. Наші з нею погляди на майбутнє не збігалися, але я не хотіла завдавати їй більше болю ніж потрібно. 

— Сонечко, твоя хвороба не повинна позбавляти тебе майбутнього! Ти зможеш прожити довге життя. Краще в ньому мати освіту.

— Так, мамо, — я увійшла до кухні та намагалась не зустрічатись із мамою поглядами. 

Звісно ж я могла прожити життя сповнене болю, що з’являвся час від часу. І коли це ставалося, я мріяла про смерть. Мій лікар називав це панічними атаками. Мені ж здавалося, що величезний невидимий змій намагався задушити мене, а рій скажених бджіл жалив легені зсередини.

— Викличу тобі таксі! — мама схопилась за телефон, кидаючи на мене стривожений погляд. 

— Не треба. Я доїду, як і всі інші студенти, міським транспортом. Усе буде добре, — запевнила її, розуміючи, що добре мені ніколи не буде. Вона хотіла щось заперечити, але я стояла на своєму.

— Ліки зі мною, як стане погано — наберу!

Поцілувала легенько її в щоку, усміхнулась, відчуваючи аромат польових квітів.

— Люблю тебе, Ніє, — прошепотіла мама, і мені стало соромно за свій план. Але без мене їй буде краще. Єдиний, про кого я хвилювалась, був Філіп, тож у шухляді вже лежали записки про те, як доглядати за ним після моєї смерті.

Міцно стисла мамину руку.

«Я позбавлю тебе цих нескінченних страждань. Обіцяю!»

***

Чому стільки людей? Вони оточили мене зусебіч, та коли хтось протискувався повз, я фізично не могла дихнути. Попри холод назовні, у тролейбусі панувала задуха. Пахло металом та чимось тухлим. Я судомно хапнула повітря. Рукою потягнулася до кишені з ліками, бо доторк до них заспокоював, відпустила поручень лише на мить. Та цього було достатньо, аби я втратила рівновагу та почала падати на жінку, що стояла поряд. Тоді хтось міцно схопив мене за передпліччя та вирівняв.

Озирнулася, і поглядом відшукала свого рятівника. Щоб розгледіти обличчя, мала задерти голову. Він ласкаво всміхався, а я ледь чутно пробурмотіла: «Дякую». 

— Як добре, що я опинився поруч, чи не так? Мене звуть Максим. А тебе?
Мої щоки палали, і я ненавиділа себе за це. І цього хлопця теж ненавиділа. Він був уособленням того, чого в мене ніколи не було — нормального життя.

— Нія, — недоброзичливо і тихо буркнула я, навіть не дивлячись на хлопця.

«Вже незабаром зупинка і все скінчиться!».

Повільно просунулася до виходу.

— Бувай, Ніє! Якщо падатимеш знову, я впіймаю! — мурашки побігли тілом від цих слів, а Максим лише ширше всміхнувся. Наостанок я ковзнула по ньому поглядом, навіщось карбуючи в пам’яті свіло-блакитні очі та вугільно-темне волосся. 

***

Швидко оминувши осиротілі, зледенілі дерева, я підійшла до свого корпусу. Піднялась сходами. Стіни сходових майданчиків було зафарбовано в зелений колір вицвілої на сонці трави. Усюди зарозумілі обличчя студентів, які збиралися невеличкими групами та голосно реготали. Я ловила на собі зацікавлені погляди й мріяла вже повернутися додому.

Мені пощастило перестріти декана, коли він замикав свій кабінет.

— Я — Антонія Солоненко, — пробурмотіла після невиразного вітання.

— А я от думаю, що ж це за студентка, якої я зовсім не пам’ятаю, — його погляд суворішав і я вкотре пошкодувала, що приїхала. 

— Вибачте, але у мене виняткові обставини…

—  Це ви мені вибачте, Солоненко, але в нас усіх виняткові та складні обставини життя! Я не маю жодного бажання вислуховувати ваші виправдання!

Голос декана гуркотів коридором, і я стиснулась, наче зменшуючись у розмірах. Мені хотілось жбурнути йому в обличчя свою байдужість до нього, до навчання, до життя. Але я стримала себе.

— Ваші прогалини в заліках критичні! Моє останнє попередження: ви маєте місяць, щоб закрити всі свої хвости. Інакше, виключення!

Чомусь на очі навернулися сльози. Він не знав, що в мене не було й місяця. Тому його виховні бесіди були марними. Але з увічливості, я подякувала за другий шанс. І пообіцяла все виправити.

— Було б сказано! — скептично зауважив Анатолій Семенович. — Дисципліни дуже складні. Ваша завідувачка кафедри просила вас помилувати, тому я призначив вам куратора. Він уже, мабуть, чекає на вас у двісті п’ятому кабінеті.

Коридор малоосвітленим тунелем давив на мене своєю сірістю. Від цього не було куди втекти. Усюди зі мною воно — сіро-злиденне відчуття понівеченості, наче весь цей світ непридатний до мого існування. 

Думки обірвались усвідомленням, що навпроти мене двісті п’ята аудиторія. Тихенько відчинила двері, перед очима з’явилась комп’ютерна кімната. Ряди парт заставлені моніторами межували з обладнанням, застосування якого мені було невідоме. За одним зі столів сидів русявий хлопець. Його волосся стирчало в різні боки, не зрозуміло чи з неохайності, чи так було замислено саму зачіску. Обличчя хлопця зовсім не було видно з-за монітора ноутбука. 

Моя поява залишилась непоміченою, і знову в глибині душі я відчула бажання розвернутись і тікати додому. Адже виправлення оцінок найменше, що мене цікавило. Однак саме в ту мить хлопець відірвав погляд від комп'ютера. Першу секунду він розгублено дивився на мене.

— Привіт! — обличчя прояснилось. — Ти, мабуть, Антонія, так?

— Можна просто Нія.

— Ніє, я — Євген, твій порятунок у світі комп’ютерних технологій.

Я усміхнулась хлопцеві, на диво, щиро.  

— Боюсь, що ця місія нездійсненна.

— Ти кажеш це людині, яка вже пройшла всі завдання в GTA 4! Для мене безвихідних ситуацій не існує.

Євген запросив сісти поруч. Я підійшла ближче, помітивши вогнедишного дракона на чорній толстовці десь на два розміри більшій за самого хлопця.  Вправно він бігав пальцями по клавіатурі, друкуючи текст в інтерфейсі програми. Потім відкрив документ з переліком предметів, лекцій та завдань, які потрібно було опрацювати.