Сумщина

6 СУМЩИНА

Скаже мені дід: «Це Україна! Люби її, онуко, пишайся, шануй. Бо не буде любові й шани до своєї землі, не буде й нас». І тут мене осяйнула думка. То невже недостатньо ми її любили, що рашисти прийшли її в нас відібрати? Але як же ж такі як Мирославка? Вони ж навіть не встигли її побачити, пройнятися тією любов’ю до України.

Але ж не міг мій дід помилятися. Прожити життя й помилятися. Ні, в школі нас завжди вчили прислухатися до старших. Певно не достатньо наші батьки її любили, ту Україну. Татусь ось зовсім у Польщу подався. А мама так хотіла замість Карпат в Єгипет. Мені, звісно, теж було дуже цікаво побувати там, де колись жили фараони, де тече могутня річка Ніл й звідки Сергій привіз підводні фотографії з крутими різнобарвними рибками. Але може вона просто вже надивилася на Дніпро, накупалася в Десні й хотіла пізнати щось інше? То невже це гріх? Невже це не любов?

– Мамо, мамо, танки! – по коліна в грязюці, захекана й розхристана, моя молодша сестра забігла в хату. За мить вона стягла із себе рожеву куртку й кинулася на кухню, відірвавши мою увагу від ТікТоку. Думала сказати їй, щоб взутою не ходила, але вже пізно. На сірому килимі з’явилися чорні відбитки її ніг.

Мирославці виповнилося вісім, і від самого дитинства вона була вкрай непосидюча. Частенько, бувало, заходжу за нею після уроків, а та, як мале чортеня, гасає з хлопцями коридорами. Не зупинити, не відірвати від забав. Хоча батьки казали, що і я в цьому віці таке ж витворяла.

– Що сталося?! – вибігла мати з кухні, витираючи руки об жовтий фартух, котрий доньки подарували їй минулого року на День матері. – Куди взутою?!

Мала зупинилася й, не кліпнувши великими переляканими волошковими очима, повторила:

– На нашій вулиці танки. Такі, як хлопці гралися в школі на перервах, але великі. Справжні!

Мати суворо дивиться своїми великими очима й зводить руки до боків. Щоразу, коли вона сердиться, ті великі очі темнішають:

– Я ж наказувала гратися тільки на подвір’ї! – сердито проказала. 

У відповідь Мирося промовчала й лише опустила погляд, відчуваючи, що можливо, перейшла межу дозволеного. Я ж швидко злізла з дивану й із бажанням побачити все на свої очі блискавкою віднайшла й одягнула свій пуховик, що висів при вході.

Мати на мить застила.

– Будьте в хаті й нікуди не виходьте.

– Ну, мам, можна з тобою? – спитала я.

– Діано, не будь собою, сядь і почекай мене, – роздратовано відповіла мати, скидаючи із себе фартух. – Я сама, а ви закрийтеся в хаті й чекайте, коли повернусь. Я візьму телефон із собою. Але щоб із хати ні ногою. Почули мене? – вона обвела нас жорстким поглядом. А потім уже іншим, м’якшим голосом, додала: – Усе буде добре, – обійняла Миросю й, поцілувавши в лоба, зняла з неї пуховик.

У цей момент моя цікавість змінилася якоюсь тривогою. Я підбігла до них та обійняла обох.

– Мамо, з тобою все буде добре?

– Так, донечко. Я швидко повернуся. А ти залишайся старшою на господарстві й гляди-но, щоб ніхто не висовував носа на двір, – у цей момент вона суворо зиркнула на Миросю. – Якщо буде чутно вибухи, ховайтеся в погріб – так, як ми робили.

– Мені страшно. Коли тато повернеться? – спитала Мирося.

– Не знаю, але ти не бійся, моє янголятко. Мати Божа нас захистить. Усе буде добре. Дивися на Ваську, який він спокійний. Такими спокійними маємо бути й ми, – й вони втрьох поглянули на лінивого рудого кота, котрий лежав собі на підвіконні й час від часу роздратовано вихляв хвостом. І як би не припікала батарея, він свого місця не міняв. Здавалося, йому було байдуже, що в країну прийшла війна, що на сусідній вулиці вже чути російські танки. А чого ж котам хвилюватися? Їх любитимуть у будь-якому випадку.

– Я піду з тобою, – тихо промовила до мами.

– Ні.

– А що якщо?..

– Ніяких «якщо», – лагідно перебила мене мати й поцілувала в чоло.

А потім матуся зібрала чорні пишні коси, натягнула свої нові шкіряні чоботи, що нещодавно купила на вчительську премію, та вдягнувшись у стареньке, однак чисте пальто, вийшла на вулицю й на замок зачинила за собою вхідні двері.

– Ти куди? – спитала Мирося, споглядаючи, як я швидко збираюся.

– За нею.

– Вона ж сказала, що не можна.

Я спершу промовчала, натягуючи кросівки. І вже зібравшись, побачила, як мала перегородила шлях до дверей:

– Мама сказала залишатися тут. Я тебе не пущу.

– Мирославо, не капости.

– Сама не капости!

– Пусти!

– Не пущу! – кричала мала, відтягуючи мене за руку. Пощастило, що маючи дванадцять років, мого зросту вистачило, аби відштовхнути сестру від дверей, і попри крик, захряснути двері на ключ. А в малої ж то ключа не було. Я ще чула, як та стукала у двері, але коли була вже біля хвіртки, Мирославка перестала гатити у двері.