Москва

5 МОСКВА

Втекти з подібного жаху, де кожен, хто за війну – герой, а хто проти – зрадник, виявилося не так просто…

Рівно місяць тому, наступного ранку після мого дня народження, я прокинулася в страшному похміллі. «Що там у вас відбувається в Москві?» – запитував в Інстаграмі мій давній однокласник із Києва, з яким ми вже багато років не спілкувалися. Одразу прочитавши новини, я зрозуміла, що почалася. Вона прийшла – активна фаза війни.

Того дня Москва починала буденний день у черговому пропагандистському угарі. Тільки цього разу по телевізору показували вже більш знайомі – не далекі й не піщані, а зимові, близькі й настільки сюрреалістичні новинні відеосюжети про вибухи по всій Україні. І якщо ще кілька років тому ми дивилися відео про те, як російські приватні військові успішно бомбардують мирних мешканців у Сирії, «захищаючи» тих від ІДІЛ, то тепер ті ж льотчики від сьогоднішнього ранку бомбили Україну, «захищаючи» її від уряду. Російські новини вже давно втовкмачували сірій масі, що на думку «царя» Путіна, український уряд – це неонацисти, яких потрібно знищити.

Того дня Росія продовжила знищувати, але набагато збоченішими методами. Навіть слово знайшли для цього спеціальне – «денацифікація».

Я згадала, як насамперед зателефонувала батькові. Просила його сховатися. А він запевняв мене, що цегляні стіни його старенького багатоповерхового будинку й не таке бачили й усе витримають. Стіни може й витримали б, але я б не витримала втратити останню рідну людину на Землі.

Печінка й нирки ще справлялися з масштабними дозами нікотину, які закидала в них чергова пачка викурених цигарок. Але серце й душа мої стискалися, немов усі ракети вибухали на їхніх просторах. Я хоч уже дванадцять років як живу в Москві, але душа – вона ж залишилася там, у Києві. У місті, де я народилася й виросла. Де вивчилася. Де живе мій батько й померла мама.

Потім мені зателефонував Денін тато – Віктор Геннадійович і так по-доброму запитав, чи не потрібна моєму батькові допомога. Він узагалі дуже прихильно до мене ставився й став певною мірою справді близьким. Та що вже казати, якщо мої стосунки з ним були набагато кращими, ніж його стосунки зі своїми двома синами. Подзвонив, співчував, переконував, що нікуди не потрібно їхати. Сказав, аби ми не нервували, що все владнається. День два – і все минеться. Що Дениса не мобілізують. Адже це всього-на-всього спецоперація.

Так, пам’ятаю, тоді я вперше почула слово «спецоперація». Ні, не війна, а всього лише спецоперація. Така, знаєте, швидка й легка спецоперація. Немов під наркозом, від вигаданого українського героїну, введена в кров мільйонів росіян, безболісна, але настільки необхідна й ледь не рятівна - спецоперація. Пам’ятаю, я погодилася зі свекром, напевно, просто побоюючись засмутити його. Чи то від утоми, а чи й від того, що навіть за очевидної війни треба доводити всім довкола, що світ російського ТБ – вигадка хворих і продажних пропагандистів.

Саме того дня ми набралися мужності й рішучості виїхати з цієї країни. Денис думав, що лише на деякий час. Я ж розуміла, що для мене це назавжди.

Але втекти з подібного жаху, де кожен, хто за війну – герой, а хто проти – зрадник, виявилося не так просто. Не тільки через те, що щодня чергова цивілізована країна зачиняла двері на в’їзд росіянам, а авіаквитки зросли в ціні в багато разів, а й суто через типово бюрократичну причину. Внутрішній паспорт Дениса недійсний через зіпсовану фотокартку, а термін дії закордонного паспорта й узагалі вже рік як минув. І в цій країні потрібно чекати місяць, щоб отримати нові документи.

Коли це дізналися, мені страх ударив під ребра. Щодня від дати подачі на виготовлення нового паспорта ми молилися, аби не ввели мобілізацію. Бо Дениса, росіянина й офіцера запасу, точно б мобілізували. Напевно, просто пощастило, що при владі маразматики, які війну війною називати не хотіли. А раз немає війни, то немає і мобілізації.

І сьогодні минув рівно місяць. Ми отримали його паспорти й можемо забиратися геть із цього смітника ватників і притрушених манією величі маленьких сірих елементів.

Рівно місяць, а з ним і тридцять днів війни держави, де я живу зараз, проти моєї батьківщини України. Тридцять днів – саме стільки потрібно було терпіти, перебуваючи тут, у череві зла, у центрі пекла, у столиці, звідки надходять усі злочинні накази.

Тридцять днів, як бомблять моє рідне місто Київ і всю Україну, а росіяни все ще вірять у спецоперацію. Вірять у те, що звільняють українців, відроджують колишню славу Росії. Що ось-ось – і Київ приєднається до орбіти міст російських. А поки він приєднується, можна й треба потерпіти. Змиритися з тим, що лахи доведеться купувати в безіменних брендів, використовувати неліцензійні програми, що банкомати видаватимуть готівку за лімітами, що соціальні медіа опиняться під забороною, прогулянки вулицею можливі тільки з документами, що від нас закриються всі цивілізовані країни й тепер подорожуватимемо ми лише до дружньої Азії й не літаками, а поїздами або на верблюдах.

І я б терпіла, тільки б не стріляли в Україні.

– Усе, я зачекінив нас. Ще одна галочка. Зроблено, – як на автопілоті сказав Денис, відриваючись від ноутбука.

Ми не знали, чи вірити новинам. Спершу думали їхати машиною через Пітер до Фінляндії. Або в Казахстан. У підсумку вирішили до Узбекистану літаком, а звідти в Європу. Учора ледве додзвонилася в консульство Узбекистану, аби перевірити ще раз. Там сказали, що авіасполучення працює.