Київ

4 КИЇВ

Війна сил світла із силами темряви. Війна правди з брехнею. Війна сил Бога із силами Сатани. Війна непримиренна, що її знали наші прадіди великі, а забули правнуки. Дві стіни зударяться. Одна впаде, друга зостанеться…

– З першим днем весни, кохана. Ці квіти тобі, – я вручила своїй дівчині щойно придбаний невеличкий, але такий симпатичний букет хризантем.

У магазині розгребли майже все з полиць, а ось квіти залишилися. Звісно, кому потрібні квіти під час війни? Ось і блякнуть ті зірвані букетики, позбавлені уваги та нікому не потрібні.

– Дякую, – без радості відповіла вона.

– Що таке? Що сталося?

– А нічого, що ви з Машею вийшли по цигарки дві години тому й хоча б у телефони зазирали часом. Я вже думала, з вами щось трапилося.

– Віка просто телефон забула тут, на покривалі, – сказала Маша, дістаючи телефон із-під подушки. – Розрядився, певно.

– Постав його на повербанк, будь ласка, – попросила я подругу.

– Сонечко, ну не ображайся. Ми вийшли в магазин. По дорозі зустріли поліціянтів, ті просили громадян перевірити дах власних будинків на наявність дивних міток, почасти у формі круга та хреста. І по змозі прикрити їх або повідомити у поліцію. От ми з Машею і пішли допомагати. Будинків із п’ять обійшли. В одному з них, між іншим, дійсно знайшли дві мітки. Я думаю, що це могла бути справа рук учорашньої банди чоловіків. Але ми вже повідомили правоохоронні органи.

– Ви ніколи не можете без пригод. Як діти, – вже типовим для себе стилем фиркала моя Оксана.

– Чому зразу діти? Ми ж допомогти хотіли. І крім цього ну не можу я п’ять днів тільки те й робити, що по підвалах безпомічно сидіти, розумієш Оксанко?

– Мабуть, – вона нахилила голову до хризантем, намагаючись уловити запах квітів. – Нічого не відчуваю. Скоро буде вже рік після ковіду. Як же я сумую за ароматами!

– Ну слухай, в цьому випадку, знаходячись тут, у старому прогнилому підвалі, тобі навіть це на руку. Хоч не чуєш запаху зварених яєць упереміш із зітлілими матрацами, цибулею та гнилою картоплею.

– Якраз цей сморід я чую!

– І хто взагалі придумав брати із собою ці варені яйця? – підвищивши голос так, щоб і інші почули, спитала Маша.

– Мені знову відмовив водій «карпулінгу». А інших поїздок узагалі немає, – розводила руками Оксана. На її обличчі читався неприхований відчай. Ще один день, як ми живимо в непридатних київських підвалах, а ситуація все погіршується, і погіршується. Боїмось, що взагалі може таке статися, що росіяни візьмуть нас в облогу. 

– Я ж казала, нам не потрібно розраховувати на це. Треба потрапити на евакуаційний потяг. Усі автомобілі, які покидають місто, росіяни розстрілюють. Ти бачила ці відео з місця подій? Маш, покажи на своєму телефоні, в мене він розрядився.

– Бачила. Не потрібно, – дівчина відвернула голову беручи на руки наше білу, як пушок, кицю, – страшне, як вона лізе, – підмітила Оксана здуваючи шерсть, що зібралася на її пальцях після прогладжування тварини. 

– Ще б пак, стільки всього пережити, – сказала Маша сідаючи на пристосовані картонні коробки, застелені покривалами. Я присіла біля неї, спостерігаючи, як киця прижмурює оченята з кожним доторком Оксани. Тварини відчувають страх. Однак на їх же ж щастя вони не здатні осягнути зараз того кошмару, котрий охопив нашу країну. В кожному куточку нашої величезної держави, кожен її мешканець переживає драму століття.

Перша війна в режимі реального часу. Всі звірства, атаки та контратаки, перебіг подій відбувається в месенджерах і соціальних мережах. У цьому сенсі наш район був лідером постів. Так званий ньюзмейкер. Я в англійській ні бум-бум, але це слово мені завжди подобалося. Так уже сталося, що нам пощастило жити у Виноградарі, північно-західному спальному районі Києва. Саме тут, із вікон нашої квартири, ми спостерігали, як першого страшного ранку на Київ і сусідні містечка летіли снаряди. Потім по вулицях кварталів ганяла українська військова техніка. І декілька днів поспіль відбувалися перестрілки з диверсантами. Через усе це було особливо моторошно. Тому на вулицю ми виходили ну максимум тричі на день, аби докупити цигарок і продуктів, збігати додому в туалет і приготувати їсти й, звісно, перевірити новини й дати близьким знати, що живі. Адже в тому підвалі, як у бункері, ніякого зв’язку.

Ще були швидкі перекури. Але ті секунди я не враховую. Це так – вибіг, покурив і назад. І кожен раз затягуєшся тим нікотином, як машина. Швидко, з острахом, що зараз десь вискочить російський солдат і вже точно не для того, щоб попросити прикурити.

Навіть учора, вийшовши на хвилину із сусідом Яриком увечері покурити та перевірити новини, адже інтернет в підвалі не проведений, ми застали у своєму районі шістьох парубків. Одягнені в усе чорне, вони з’явилися з різних сторін і кутків. Один, вийшовши із сусідського будинку в комендантський час, викрикнув щось типу: «Мы здесь вам устроим восьмидесятые». Я ще подумала, що якийсь малолітній придурок, певне. А потім нікотин подіяв, пригнітив страх, і запрацював мозок. Чи то була моя журналістська чуйка, чи патріотичне відчуття відповідальності, але я пометикувала. Шість чуваків. Усі в чорному. Виходять із різних подвір’їв і будинків. У комендантську годину пізнього вечора. А потім віддаляються разом, неначе компанія друзів. Ще й російською несуть якусь маячню про вісімдесяті. Тут не потрібно бути й Шерлоком Холмсом, аби запідозрити щось неладне. Тим паче після всіх цих повідомлень поліції та влади про те, щоб ми були обережні й уважні, якщо побачимо підозрілих людей. Диверсанти, подумала я. Набрала поліцію і, достатньо довго просидівши на лінії в очікуванні, розповіла їм усе, що бачила. Уже наступного разу, коли ми вийшли курити, бачили поліційні авто з увімкненими мигалками в нашому районі.