Гостомель

2 ГОСТОМЕЛЬ

Ще один такий наліт – і українська «Мрія» перетвориться в тлінний попіл.

Час набув дивної властивості: секунди перетворилися на вічність, а години на секунди.

По рації повідомили, що атаку відбито, периметр зачищено. Почулися радісні вигуки наших хлопців на інших позиціях на аеродромі. Для багатьох призовників це був перший бій в їхньому житті.

– Так! – одночасно сповнені радості, викрикнули я та мій товариш по окопу Мужак.

– Ми це зробили! Дали їм по зубах.

Як же стало добре на душі! Таке відчуття просто не передати словами. Неначе ейфорія заливає тебе. І весь азарт, який долав утому, виривається назовні в щасливій емоції. Ще більше щастя побачив я на обличчях наших строковиків, котрі групою пробігли повз нас до казарми. Ми з Мужаком були старичками. А ось ці відважні вісімнадцяти– та двадцятирічні хлопці вперше стикнулися з ворогом. І як відпрацювали!

Ми з Мужаком товаришували вже років зо п’ять. Разом навчалися. Потім разом служили на Донбасі. Він був талановитим артилеристом. Ідеально міг підібрати калібр під ціль. Його кулі летіли завжди влучно. Побратим завжди готовий підставити плече й тілом закрити. Таких друзів потрібно берегти, як зіницю ока. Пригадую, навіть мати мені один раз сказала, що якби не він, то я б уже знявся зі служби. А й справді: рік тому хотів було з цим покінчити й піти на «гражданку». Але ні – він відмовив мене. Сказав, що братам негоже розлучатися й коли я поруч, тоді в нього все вдається, адже він упевнений: є на кого покластися. Не знаю чому, але тоді я погодився й підписав ще один контракт. Не скажу, що військова служба вже так мені подобалася, але тут юному випускнику авіаційно-конструкторського технікуму платили значно більше ніж у холодних бюро «Антонова».

Пам’ятаю, як поруч із цим місцем, де ми зараз сидимо на холоді зі зброєю в руках, тоді я, ще молодий студент, ходив на стажування. Як же пишався участю в проєкті будівництва АН-132Д! Цю пташку, АН-132Д, будували, як перший літак, вироблений в Україні, без жодного російського компонента. Це була гордість українського авіапрому та відповідь агресору. Росіяни не хотіли, кричали, критикували, але ми змогли й побудували. Багатоцільовий сухопутний всеаеродромний ближньо– й середньомагістральний дводвигунний турбогвинтовий однофюзеляжний дозвуковий транспортний моновисокоплан нормальної схеми третього класу.

Він був пристосований до експлуатації в різних кліматичних умовах, особливо в жаркому кліматі, на високогірних і непідготовлених аеродромах, як-от на піщаних злітно-посадкових смугах.

АН-132 також міг виконувати повітряне десантування вантажів на парашутних платформах і парашутистів, перевозити людей, транспортувати хворих і поранених в умовах надзвичайних ситуацій. Думаю, Україні б зараз став у пригоді з десяток таких залізних птахів. Побудували лише один. Зате скільки гордості!

Але що з тієї гордості, коли зарплатні не вистачало дожити до кінця місяця? Буває, подивлюся на старших інженерів чи конструкторів, а в них заробіток такий же. Ходять у протертих штанах і зношеному взутті. Так – шановані, так – із грамотами за заслуги перед підприємством, але ж бідні.

Шкода, та так уже склалося, що в Україні за останні десятиліття авіабудівна галузь пішла в круте піке. Здається, лише на заводі Антонова за останні п’ять-сім років вони сім разів змінювали керівництво. І змінять ще й восьмий, адже яким треба було бути ідіотом, щоб знаючи про ризики війни, залишити славетну українську «Мрію» в ангарі, думав я. Ходив сьогодні відлити й бачив її. Там уже й по ангару попали російські кулі. «Ще один такий наліт – і українська «Мрія» перетвориться в тлінний попіл. От же ж керівники хрінові!» – мене брала злість.

По передавачу нам дали наказ облаштувати й зайняти позицію неподалік злітно-посадкової смуги. Тим і стали займатися. Кожен думав про щось своє.

Я про те, як зрадів, коли нас із Мужаком перевели в місцеві казарми з півдня Київщини. Щотижня проводив йому екскурсії по базі, де стояли старенькі літаки. Якось він у мене спитав, чи шкодую я, що не залишився на «гражданці», не просиджую життя тут, у бюро, за кресленнями? А я йому відповів, що в мене все попереду, так само як і в України. Адже вірив: рано чи пізно країна зміниться на краще. І буде ще час у наших інженерів для авіаційних див. І я дійсно вірив. Бо бачив, як у деяких галузях країна швидко рухалася вперед. Тоді мені справді здавалося, що в мене все ще буде. Правда, сьогодні вирують уже інші думки. Може для мене вже все позаду? Може сьогодні стане моїм останнім днем? І тоді звісно було б шкода. Шкода, що не завів сім’ю, що не посадив дерево із сином, не... По рації нам обом скорегували попередній наказ і доручили зайняти позиції ближче до центру посадкової смуги. Там, де розташовувалась якась підсобна господарча будівля, котра якби й могла послужити для нас укриттям від куль, не встояла б під гранатометами противника.

– Якщо на Землі зараз верховодить сатана й планує десь пекло, то він, певно, придивляється до Гостомеля, – сказав собі під ніс Мужак і перекинув свою збройну установку на інше плече.