Вишневе

Основа нашої стійкості - ЛЮДИ.
Звичайні люди. Звичайні Герої. Серед нас.

Валерій Залужний

Головнокомандувач Збройних Сил України

ПРИСВЯТА

Книга присвячується кожному українцю та українці й усім народам світу, котрі стоять та стояли поруч з Україною в протистоянні сучасному тирану та російській навалі.

.

1 ВИШНЕВЕ

Ось так голіруч перша вільна й незламна нація світу зупиняє другу армію світу

– Нас завтра всіх може й не стати. Потрібно жити тут і зараз. Реалізовувати себе та свої мрії. Саме тому я зараз перед вами стою.

– Наталіє, ви пропонуєте нам вкласти гроші в проєкт, який за вашим найоптимістичнішим планом відіб’ється лише через три роки?

– Саме так. Це ж швидке повернення інвестицій, ні?

– Загалом-то так. Але станом на сьогодні ми не готові до подібних інвестицій.

– Приходьте до нас у кінці літа. Можливо до того часу щось зміниться, – додав Володимир, одягаючи на себе піджак.

– Так, єдине, що до тих пір зміниться, – це або я, або хтось інший побудує цей застосунок, але вже без вас.

Два чоловіки лише повели плечима.

– Дякую. До побачення.

– На все добре.

Стоячи на морозі, я чекала на свого водія. Поглянула на годинник, він показував лише десять хвилин після полудня. Наша розмова зайняла менш ніж п’ятнадцять хвилин. Я зняла із зап’ястка дорогий годинник, який вочевидь не виконав своєї місії підтримати мій образ прогресивної бізнесвумен, котра згодилася б на те, аби зайняти своє місце в чоловічій команді, що змінює бачення сучасних сервісів.

Я так довго виношувала ідею створити платформу, ринок для послуг психологів, де кожен міг би обрати собі психолога та ділитися враженнями, що ця чергова відмова мене дійсно засмутила. Хоча ні, скоріше сказала б, розлютила. І це в країні, де кожному другому я б радила позайматися з психологом. Бо там стільки комплексів і травм неадекватного дитинства, нав’язаних шаблонів суспільства і інших скелетів.

Я дістала із сумочки свій старий улюблений годинник і закріпила його на зап’ястку: «Ось так краще».

На вулиці погода була, м’яко кажучи, не такою, що радує око чи душу. І пробігши під мерзенними та розсіяними каплями дощу, я розмістилася на задньому кріслі свого «бентлі».

– Як усе пройшло? – запитав Рустем, дивлячись на мене через водійське дзеркало.

– Відмовили. Думаю, під цей проєкт мені потрібно шукати жінку-інвесторку. З чоловіками не склалося.

– Наталі, а чому ви самі не проінвестуєте в цю справу?

– Я вже проінвестувала. Своїм часом та ідеєю. Було б не далекоглядним ще й своїми грошима ризикувати.

– Розумію, – він прокрутив кермо, й авто влаштувалося в потік інших машин. – Куди поїдемо далі?

– У «Louis Vuitton» на Бессарабці, зганяти стрес.

Дороги були в заторах. І поки ми спускалися до Хрещатика, я споглядала, як народ, заховавшись у кав’ярні, кафе й ресторани, жваво спілкувався, чи то обговорюючи останні новини, чи намагаючись сховатися від них за буденними турботами.

– Ви думаєте, буде війна?

– Я? – відірвавшись від своїх роздумів, розгублено перепитала.

– Так. Зараз усі про це говорять. Ось і я думаю, чи не полетіти мені із сім’єю в Єгипет на тиждень-два. Перечекати. Та й показати малечі Червоне море з рибками. Софійка бачила їх лише в Київський ресторанних акваріумах. Та й то, тільки карасиків і прісноводних. А молодші взагалі ще моря не бачили.

– Ти мені потрібен тут! – чітко вимовила, розуміючи, що Рустем натякає на відпустку, а за такої погоди я не зможу їздити по місту на таксі.

– Зрозумів, – він понурився й сфокусувався на дорозі, де не так і багато чого відбувалося. Автівки майже не рухалися. Певно, за весь час ми проїхали метрів зо триста.

Відчуваючи, що, мабуть, занадто різко відповіла, я поспішила спростувати його страхи:

– Ні, не думаю, що буде війна. Росіяни хоча й дозволяють їм промивати мізки, навряд чи з’їдять повноцінну війну за Донбас із сотнями жертв. Воно їм треба? Одна справа говорити про велич русского народа, а інша – самому за цю сумнівну велич у м’ясорубку своїх дітей кидати. Занадто довго вони створювали той міф про братські народи, щоб перекреслити все війною.