3.

POV. Андер

Наш час

Щебетання пташок, легкий подих вітру та запашний запах квітів, який так і хочеться вдихати на повні легені.
Сьогодні, чомусь, я вибрав дорогу, яка проходить через давно забутий людськими душами міст, який зовсім недавно був для мене своєрідним прихистком, де я часто ховався від турбот і міг залишити всі свої переживання позаду. Коли тривога охоплювала мою душу, мої ноги, як зачакловані, вели мене сюди, щоб я мав змогу забути все хоча б на хвилину. Тут були тільки я та очі самотності, яка тихо спостерігала за мною. Тиша та спокій. Тут я сподівався, що час зупиниться, перестане так стрімко бігти вперед у невідомість, що так лякала. Або ж.. хоча б цей невпинний час ніяк не буде торкатись до мене. Але тепер, коли все поволі повертається на свої місця, життя вже не проходить повз мене і я рідше приходжу сюди. Тепер я думаю, що баланс цього місця вичерпано. І тепер цей міст повинен розділяти зі мною лише найтепліші спогади і думки.

........

Мою увагу привертає золотоволоса дівчина, на обличчі якої красиво відбивається захід сонця. Вона вперто кружляє в лабіринті промінців та намагається змусити паперовий літачок, який ледь піднімає вітерець, полетіти. Її дії виглядають такими незграбними, дитячими, що це змушує мене усміхнутися. Вона повертається до мене та байдуже окидає своїм сірооким поглядом.

POV. Анна.

Через те все, що трапилося у моєму житті і залишило ниючий шрам на моєму серці, я була змушена повернутись у своє рідне місто. Саме тут, в Орландо, я розпочну новий етап свого життя. І перший крок, який я повинна зробити, це відпустити свої переживання у безмежне небо. Це те, що ще в дитинстві мене навчила моя бабуся.

Flashback

Другий клас середньої школи.

Блакитне небо повністю покрилось сірими хмарами так, що сонця й близько не було видно. На вулиці здійнявся сильний, холодний вітер, який змусив фарби насиченої помаранчевої осені потемніти. Краплинка за краплинкою і все навколо покривається пеленою з дощу. Я стою оточена трьома обуреними однокласницями. Вони спопеляють мене своїми наповненими злістю очима. Мені страшно. Я відчуваю себе беззахисним зайчиком у пастці. Моє серце в грудях шалено тріпотить, а тіло тремтить. Страх від незрозумілих мені дій однолітків скував мене, я не можу промовити ні одного слова їм поперек. Моя поведінка лиш розважає їх сутність. Одна з дівчат, з противною посмішкою промовляє щось, але сильний дощ не дозволяє почути її. Я чую лиш частини її монологу. Марія? Здається у однієї з них таке ім'я. Спір? Куди я влипла сама цього нерозуміючи? Секунда тиші, сильний поштовх і я боляче падаю на мокрий асфальт. Короткі звуки від камери і дзвінкий дівочий сміх, який щоразу далі віддаляється.

Промокшу до нитки, цілком в болоті, з побитими колінами та царапинами на долонях, біля шкільних воріт мене зустрічає бабуся. Її привітна усмішка і теплий погляд, одразу безслідно зникають з обличчя. Вона хапає мої плечі своїми долонями і уважним, занепокоєним поглядом вдивляється в моє розгублене обличчя.

- Моє сонечко, що з тобою трапилось? Хто це зробив з тобою? - її голос тремтів.
Я вперше бачила цю сильну, непохитну, наче скалу, жінку такою наляканою, але я мовчала і винувато дивилася вниз. Образа не дозволяла промовити мені жодного слова. Моя рідненька завжди розуміла мене з півслова, кожен мій вчинок, мій стан, тому зараз вона мовчки пригорнула мене до себе, де я завжди почувалася в безпеці. Вона обережно взяла мене за руку і повела до машини. Так вперше я опинилась у тому місці. 
Холодний сильний вітер із запахом моря бив в обличчя. Ми йшли по мокрому піску безлюдного пляжу. Здається тут давно нікого не було. Зупившись недалеко від неспокійного моря, бабуся промовила:

- Ще в молодості, коли моє серце сковували переживання, а розум затуманювали негативні думки, я приходила сюди, щоб відправити їх у вільний політ... - бабусині очі уважно дивились кудись вдалечінь, наче шукали, щось за горизонтом. Бабуся була тут і одночасно десь глибоко у своїх спогадах. Її погляд розповідав про те, що було приховано за завісою її серця, де нікому окрім неї немає місця.

- Я закривала очі та подумки відпускала все, що так пригнічувало мене, після цього складала паперовий літачок та зі всіма переживаннями відправляла його далеко в небо. Чим більше почуттів ти відчуваєш, тим більший повинен бути паперовий літачок. Спробуй, я впевнена, це допоможе тобі відпустити всі образи, весь біль, сум, що назбирався глибоко в тобі. Те, що ти так довго стримуєш і ніяк не можеш випустити, - з непомітною, але такою лагідною усмішкою, бабуся простягнула мені аркуш паперу.
Я взяла його до рук, закрила очі, згадала всі невдачі до найменших дрібниць і відпустила їх разом з цим білим літачком у похмуре небо.

Кінець Flashback

Два роки. Стільки часу пройшло з того моменту, як я востаннє була тут. Скільки всього відбувалося за цей час, скільки всього було пережито. Якщо в серці кожної людини є промінчик чогось світлого і доброго, то в моєму лише щось похмуре і сумне. Але я тут сьогодні, щоб відпустити це. Сподіваюсь, що цей паперовий літачок зможе забрати всі мої переживання, страхи, розчарування, рожеві ілюзії та розбиті мрії з собою у далекий політ. Я закриваю очі, пропускаю в останній раз крізь себе всі слова, які так болюче ранили мене, почуття, які я досі не могла до кінця прийняти і відпускаю у небо весь тягар, що був для мене наче важкий камінь. Але літачок падає. Ще одна спроба і знову все марно. Я кружляю в різні сторони, намагаюся запустити його у небо, але жодна спроба не дає позитивних результатів. Невже багаж, який я загрузила на борт літачка такий важкий, що не дозволяє йому полетіти? Ще одна спроба і краєм ока я помічаю, якогось хлопця, що спостерігає за мною. Я швидко окидаю його поглядом і повертаюсь до набагато важливіших справ, ніж погляд звичайного перехожого.Байдуже...