Розділ 33. Перлина Дунаю

Я сиділа на сірому дивані та розглядала оббивку. Руки склала на колінах, як школярка, і чекала.

Мирослав дивився уважно, серйозно і, здавалося, не вірив. Та я і сама не повірила б на його місці.

— Не знав би тебе, подумав би, що жартуєш, — сказав він тихо.

Я взяла його долоню і притулила до живота.

— Відчуваєш?

Він кивнув.

— Печатка…

— Зняти зможеш?

Він похитав головою.

— Таке право надається лише раз, як і право поставити. Я своє вже використав. Та і Влад сильний усе ж таки. Тут будь-хто не впорається.

— Отже, він зможе!

— Хто він?

— Той хижак, що пошкодив жилу Герді, — пояснила я. — Я маю знайти його. Допоможеш?

— Полю… — Мирослав опустив очі, трохи посунувся на дивані й замовк.

— Я врятувала тобі життя! — ображено сказала я і відвернулася.

— Ти пропонуєш мені ризикнути альва. Я насамперед вождь, і маю думати про своє плем’я.

— Альва нічого не загрожує. Ніхто не дізнається, що я тут була. Перенеси мене до Будапешта й повертайся. Далі я сама розберуся.

— А угорську ти знаєш? Чи хоча б англійську? Знаєш, де мешкають наті? Я вже не говорю про те, як влаштуватися на нічліг або поміняти гроші. До того ж якщо той хижак просто гостював у наті, не факт, що ти знайдеш його в Будапешті. Отже, доведеться вирушити ще кудись. Як ти собі це уявляєш?

— Я одного не уявляю: як це, місяць чекати, коли тебе вб’ють! — вигукнула я і підхопилася. Кімната раптово зменшилася і перестала здаватися безпечною.

Я підійшла до вікна, щоб хоч якось розширити простір. Рамки давили, заважали думати, а мені не можна припиняти думати. Ні на мить.

— Поліно… — Мирослав наблизився нечутно, і я здригнулася. Це тепер моє майбутнє, якщо виживу — здригатися від кожної несподіванки.

— Що ти зробив би на моєму місці? — запитала я, стискаючи кулаки та впиваючись нігтями в долоні. Аби не розплакатися. Ненавиджу бути слабкою!

Він зітхнув.

— Сьогодні ввечері збори в мисливців. Мені треба бути в Житомирі. Не пропадеш без мене в чужій країні?

Я звела на нього очі.

— Допоможеш? — запитала недовірливо.

— Ти врятувала мені життя, — усміхнувся він. — Все це якось… дико. Влад не здавався мені таким. Ми багато спілкувалися, і його образ не в’яжеться із тим хлопцем, про якого ти розповіла. Жорстоким та цинічним.

— Люди грають ролі, — сказала я з гіркотою. — Його роль обіцяє великий прибуток. Влад хороший актор, Голлівуд би оцінив.

— Я знаю, де живуть наті — бував у них кілька разів. Добре знайомий із вождем.

— Це ж просто чудово! — Я рвучко обійняла його. — Дякую.

— Варто поквапитися. Думаю, тебе однаково контролюватимуть і стежитимуть за кожним кроком.

— Я готова. Прямо зараз. Нема чого тягнути — знайдемо його.

Телепортацію я переносила погано. Точніше, я переносила нормально, а з’їдений сніданок ніяк не хотів переміщатися, так і намагаючись вистрибнути назовні й залишитись у звичному для нього місці. Втім, того дня я не снідала, а нудило все одно знатно.

Нас зустрів чистенький провулок, чотириповерхові будинки з ліпниною — швидше за все, старі та сповнені цікавих історій. І вологе повітря, що навівало думки про літо.

Мимо проїхав хлопець на скутері у яскраво-червоному глянсовому шоломі. Неподалік запахом кави та свіжої здоби манила затишна кафешка. Звідти, тримаючись за руки, вийшли закохані та поцілувалися. Прямо на порозі.

Я подумала, що до ладу ніде й не була. Крім тих міст, де ми ховалися від мисливців, із Житомира ніколи не виїжджала. Навіть Венген — відоме на весь світ красою та чистим повітрям місце — запам’яталося мені погано. Сумішшю жаху та щастя. Хоча те щастя теж було ілюзією. Вигаданим, відрепетованим, необхідним ритуалом. Виставою для одного глядача.

Для мене.

Мирослав жестом велів йти за ним. Я злодійкувато озирнулася і зробила крок уперед — туди, де, можливо, знайду людину, яка звільнить мене. Розуміла, що не можна постійно розраховувати на інших. Але зараз, із запечатаною жилою я мало що могла зробити, та й насилу уявляла, як упораюся з драугром. Особливо, якщо врахувати, що боротися потрібно і проти Влада.

Він чудовисько, сказала я собі. Свідомість повністю погодилася із цими словами, а серце мовчало. Оніміло.

Мирослав подзвонив у домофон, і йому відповів приємний жіночий голос. Вождь альва кинув коротку фразу, мабуть, угорською, на декілька секунд запанувала тиша, а потім замок клацнув, двері відчинилися, і ми ковзнули в темряву під’їзду.

То був звичайний будинок. Старий, із широкими сходами, масивними бетонними поручнями та високими сходами, що лунко відгукувалися на кроки Мирослава й тихо — на мою легку ходу.

Ми піднялися на третій поверх, і Мирослав знову подзвонив. Високі двостулкові двері, що підіймалися майже під стелю, з різьбленими ручками та декоративним молоточком, клацнули замком і відчинилися, впускаючи нас у чужу, повну таїнства племені хижаків квартиру.