Розділ 32. Королівство кривих

Мене розбудили голоси. Точніше, навіть шепіт — з-за дверей. Дивно, зазвичай я сплю, як убита, особливо останнім часом. А тут прокинулася.

Щось шаркнуло, пошкрябалося, і я почула одне слово:

— … покажу.

Голоси злилися, віддаляючись, і я вже не змогла нічого розібрати. А потім зовсім стихли, наче їх і не було.

Я сіла на ліжку. Вставати рішуче не хотілося. Впасти б і спати — десь до полудня, а то й довше. Як же все ж позначається на організмі втома від війни! Зараз, знаходячися вдома, я зрозуміла, як важко повертатися до нормального життя. Щобільше, навіть прокидатися важко!

Останнім часом я зовсім розклеїлася. Безсилля та апатія поглинали поступово, перетворюючи життя на сіру, нічим не примітну картину. Після того вечора в кабінеті я зовсім виснажилася. Марними надіями, які вранці змінювалися каяттям і тугою. Спогадами, котрі зовсім не хотіли йти — плавали в голові, як тріски від судна, що давно потонув. Відлуння колишніх можливостей, від яких залишилося лише крихти.

А ще була тривога, яка свербіла на тлі інших моїх емоцій.

Але потім втома вбила і її. Життя перетекло з квітня в травень, а для мене завмерло в одному дні — без числа та місяця. Похмурому, безрадісному дні.

«Потрібно щось робити, — сказала я собі й підвелася з ліжка. — Наприклад, з’ясувати, хто там шепочеться».

Я встала, прошамкала у ванну, відкрила кран і хлюпнула холодною водою в обличчя. Допомогло. Голова трохи проясніла, сонливість зменшилася. Я скорчила пику своєму відображенню і покинула кімнату.

У коридорі було пусто. І тихо. Неприродно тихо, що дало можливість підсвідомості нашіптувати заспокійливі думки, на кшталт «тобі здалося», «йди спати, опівнічнице». Я рішуче прогнала ці думки, підтягнула до пальців рукава піжами й обережно спустилася сходами.

Вітальня просочилася темрявою. Бузкове світло проникало крізь газові штори на вікнах і стелилося підлогою хитромудрими місячними доріжками. Шматок світлої плями нахабно вліз на диван і причаївся біля вишитої золотом подушки.

Будинок спав. Напевно, йому снилися сни, а може, він просто відпочивав від денної метушні.

Повернувши голову в бік коридорчика, я явно побачила світло, що ллялося з-за дверей кабінету. Згадався нещодавній шепіт, цікавість розгорілася з новою силою, і я, крадучись, попрямувала туди.

Спочатку з-за дверей чувся лише приглушений гомін, але з наближенням він оформлявся в слова — виразні та зрозумілі.

— Війна — не жарти, — тихо, але наполегливо говорив Влад. — І тепер мисливці стежать за кожним моїм кроком. Я просто не можу зараз, зрозумій.

— Та невже? — дзвінким голосом відповіла Кіра. — По-моєму, Альрік і сам не проти подивитися, хіба ні? А може, ти передумав?

— Не передумав! — різко відповів Влад. — Ти знаєш, це потрібно насамперед мені.

— Тоді зробимо це. Зрештою, у тебе є призначена. Для атлі нічого не зміниться.

— У нас ще є час…

— На що? — глузливо запитала Кіра. — Долюбити? Ти дійсно захопився?

— Не верзи дурниць! Я просто дотримуюсь плану.

— Наразі ти просиш мене від нього відступити…

Я застигла біля дверей, не наважуючись увійти. Їхня розмова була моторошною. І не в тому річ, що вони шепотілися вночі, за зачиненими дверима, у темряві, коли всі сплять. А в тому, що було сказано та як. Небезпечні слова зібралися в речення, повернулася давно похована тривога і відбилася гучним дзвоном у вухах. Наче я потрапила в іншу реальність, де всюди були розставлені криві дзеркала, накриті вуаллю. Мені раптом стало страшно, що вуаль впаде, і я побачу своє відображення.

— Не соромся, заходь, — сказала Кіра зовсім близько, і я здригнулася. Двері відчинилися ширше, і вона поманили мене пальцем. На ватних, неслухняних ногах я зробила крок усередину — на світло.

І зупинилася.

Влад напівсидів на краєчку столу, спираючись долонями на стільницю. Обличчя було незворушним, а погляд колючим.

— Підслуховувати негарно, Поліно, — холодно сказав він.

Двері ззаду зачинилися, я різко обернулася і натрапила на іронічний погляд дочки.

Звідкись здалеку почула свій, але водночас чужий голос:

— Ви чому не спите?

— Ти ж усе чула, то навіщо питання? — спокійно відповіла Кіра.

— Чула… що?

Вона мовчала. Дивилася просто у вічі, і в мене в роті з’явився неприємний металевий присмак страху. Скроні стиснуло, дихання збилося, перед очима попливли багряні кола.

— Що відбувається? Кіро… донечко?

— Кіра не твоя дочка, Поліно, — сказав Влад.

Серце стукнуло і, здавалося, зупинилося. Величезна дірка зʼявилася прямо в грудях, і в ній свистів вітер.

Але розум усе ще відмовлявся вірити. Розуміти.

— Як не моя? А… чия? — Я повернула голову й зустрілася з незворушним поглядом вождя атлі. Потім знову перевела очі на Кіру. — Хто ж вона тоді?