Розділ 31. Новий лад

— Ні, моя спідниця. Червона! — кричала Рита з другого поверху, небезпечно перехилившися через бильця. — Я її тобі давала, пам’ятаєш? Минулого тижня.

— Напевно, спакувала вже. Вдома віддам, — відгукнулася Ліна і штовхнула через поріг масивну чорну валізу. Слідом за нею зникла Ліна — вибігла у двір, наче будинок був величезним липким павутинням, яке не випускало її на світ. Я її розуміла. Яким би безпечним не було вигнання, свобода обирати, де жити, ні із чим не зрівняється.

Додому.

Солодке, запаморочливе слово. У ньому й запах свіжоприготовлених на сніданок грінок, і дзвін посуду, і шелест листя на гілках, що б’ються об дах ґанку. Й аромат жасмину, що в червні розливається подвірʼям, де сиротливо тиснуться один до одного кинуті часники альва.

Ми на це заслужили. Кожен із нас — мандрівників, які втратили щось на цій війні. Спокій, нервові клітини, рідних…

Я добре пам’ятала сірий, заштрихований липким снігом січневий день, коли ми довідалися, що мітакі більше немає. Напружене обличчя Іри та гарячі сльози на її обличчі. Вона сховалася в глибині вишневого саду, що заплив кучугурами, і ридала, опустившись у сніг. Я обіймала її, і теплі краплі осідали на моїй куртці, миттєво перетворюючись на крижинки.

Іра втратила все. Минуле життя зачинило двері за її спиною, і залишилися лише спогади — неживі, напівпрозорі тіні, які не можна схопити, доторкнутися, притиснутися.

А потім ми йшли, хитаючись, до хати, впали десь біля ґанку й чомусь сміялися. І вона сказала одне слово:

— Дякую.

І вона, і я знали, що не треба в таких випадках дякувати, але це було єдине, що вона взагалі сказала за той день. Я була рада й тому.

Вона оговталася, безперечно. Але не забула. Таке не забувається…

— Я одягти її хотіла взагалі-то, — ображено сказала Рита в порожнечу, повертаючи мене зі спогадів у реальність.

— Заради кого вбираєшся, сестричко? — лукаво спитав Гліб, спритно обминаючи її та спускаючись із важкими сумками вниз. — Мисливці навряд чи оцінять.

Побачивши друга, я мимоволі розпливлася в усмішці. Здавалося, він єдиний, кого не турбувало вигнання. Він був тут, як риба у воді.

Це був його дім.

Я думала, нам із Глібом буде складно, особливо якщо враховувати минуле. Але проблема несподівано різко зійшла нанівець, ніби її і не було ніколи. А в березні я застукала Гліба та Катю Горіну на кухні, вони цілувалися за холодильником. Романтиці війна — не перешкода.

Але я була рада. Однією проблемою менше, а їх у мене занадто багато, щоб займатися дослідженнями кожної.

Моя торба була давно внизу. У багажнику сірого «Форда» під купою інших речей. Я курила й розслаблено витріщалася у вікно.

Прощалася з будинком.

Мені здається, у кожного будинку є душа. Вродлива жінка, що звикла до уваги та розкоші, яка одягається в шовку й хутра — особняк атлі. До пихатої жінки сиротливо тулилися приймити — на вигляд охайні, але безпритульні. Будівлі на задньому дворі. Вимушені пасинки. Жінка відверталася від них і зневажливо посміхалася. Вона не хотіла їх і з радістю позбулася б, але не могла.

Ще була квартира в Житомирі — горда й незалежна, що відмовилася від світу й живе власним життям. Вона не довіряла нікому, крім того, кому належала і хто жив у ній. Сильна, підозріла та надійна.

Рум’яна бабуся, яка пригощає свіжоспеченими пирогами — квартира Андрія. Рюші на фіранках у теплій кухні асоціювалися в мене зі строкатим фартухом, пропахлим ваніллю та здобою.

Житло Влада в центрі — суворий, жорсткий чоловік. Іноді жорстокий, як його господар, але глибокий і раптово теплий. Часом. Коли ніхто не бачить. І не з усіма.

І батьківський дім… Щось чуже та темне. Навіть не людина — привид. Минулого, яке хотілося забути, та майбутнього, яке так і не відбулося.

Але сьогодні всі вони здавалися мені привабливішими за цей будинок — метушливий, просочений тривогою і непотрібними спогадами. Звідки мимоволі хотілося втекти.

Альва поїхали ще вчора. А до цього була спільна нарада. Зібралися у вітальні, постукуючи ложками об чашки, перешіптуючись і шарудячи взуттям.

Влад говорив по скайпу з подругою з Лондона. Війна закінчилася повною поразкою хижаків. Очікувано. Мисливці заспокоїлися, найстаріші з них зайняли теплі крісла, попивали каву з коньяком, та командували хижаками. Втім, якби тільки командували, змиритися можна було, але мисливці хотіли лише й одразу — покори, грошей, щомісячних принизливих візитів зі звітами. Й утримання від полювання на контрольованій території.

Як тоді мають харчуватися хижаки? Думаю, мисливці були переконані, що це дозволить їм ще сильніше впливати на нас. Спіймався на гарячому — помри. Хочеш жити — запропонуй щось цінніше, ніж просто насолоду спостерігати твою агонію.

Але все ж той світ був кращим за вигнання. Кращим, ніж постійні хованки та страх, що вбивці тебе знайдуть. Тому що світ був ілюзією свободи, про яку нам довелося забути майже на рік.

Житомир навалився на нас галасливими вулицями, яскравими вітринами, знайомими вивісками, перехрестями та магазинами. Впився в мозок дикою тугою, що, нарешті, виплеснулася назовні полегшенням і щастям.