Розділ 30. Тиша перед бурею

Вночі я майже не спала. Мучили кошмари, я часто прокидалась і озиралася, боячись побачити на ліжку драугра з величезними червоними очима й цупкими пальцями, або, того гірше — з ножем, який він встромить мені в жилу, щоб забрати кен.

Але в ліжку зі мною тихо сопіла Ліна, стиснувшись у грудку й підклавши долоню під щоку. З іншого боку її обіймала Оля і теж міцно спала.

Я встала й потяглася, розім’яла кінцівки, що затекли. Стін було багато — аж чотири, вони давили, зверху зловісно нависала стеля і загрожувала масивною кришталевою люстрою. У вікно зловісно скалився місяць.

Так, з психікою в мене явно проблеми.

На вулиці полегшало. Повітря було прохолодним і свіжим, в обличчя дихнув літній вітерець, приносячи полегшення.

Я закурила й заплющила очі. Потрібно подумати, що робити далі. Чи можу я щось зробити? Якщо драугр у цьому будинку, тільки й чекає, коли я позбудуся кена Тана, то чому не напав цієї ночі? Втім, я не надто відновилася. Можливо, вампір причаївся до того моменту, поки в мене не накопичиться більше кену. Наступний сильний сплеск у мене буде через рік, і до цього часу я маю розібратися з проблемою драугра. Я добре пам’ятала уроки Пилипа.

Пилип… Як так вийшло, що людина, яку я колись вважала другом, так вчинила зі мною? З атлі? Чому спочатку він здавався мені непоганим хлопцем?

Ні, не про те треба думати. Не зараз.

Мішель казав, я маю знайти своїх. Наче це так просто: вийшла в поле, закричала «Сольвейги, виходьте!», і вони одразу зʼявляться.

Де їх шукати? Адже навіть знаючи, що десь існують подібні до мене, я гадки не маю, із чого починати пошуки. Особливо зараз, коли триває війна. Мисливці всюди. А в атлі довіряти я можу лише Глібу.

До того ж є Альрік. Раптом він спить і бачить, що я приведу його до решти сольвейгів? Адже він одного разу заїкнувся, що зустрічав лише одного. Первозданному кілька тисяч років, а сольвейги цікавлять його більше, ніж він хоче показати. Якщо Альрік ще не знайшов собі нікого для дослідів, то вони добре ховаються.

Виходить, знайти собі подібних не вдасться. Принаймні найближчим часом. Влад особистість драугра не видасть — він уже не раз давав це зрозуміти.

І драугр знає, що Влад у курсі. Мішель натякав, а Влад не заперечував. Грає в подвійну гру? Навіщо? І тоді чому, чорт забирай, я все ще жива?!

— Шкідливі звички до добра не доводять, — почула я поруч тихий голос і здригнулася. Повернула голову і відповіла роздратовано:

— Тобі що за діло? Злися на мене далі. Злі вожді, між іншим, приносили мені набагато більше проблем.

— Ти не мусиш боятися, — серйозно сказав Влад. — Не заганяйся.

— Тобі легко говорити — не тебе хочуть з’їсти.

— До твого відома, тому, кого ти так боїшся, абсолютно все одно, кого їсти.

— Навіть мисливця може? — поцікавилась я.

— Навіть того, хто надто про тебе піклується. — Влад саркастично посміхнувся. — Я почав би саме з нього.

— Це у вас взаємно!

— Ми їдемо сьогодні, — перевів тему Влад. — Поживемо трохи в будинку Ольги Ізмайлової. Мисливці нас не шукатимуть у себе під носом.

— А ми помістимося там усі? — здивувалася я. — Три племені…

— Мітакі не їдуть. Віктор проти.

— Як не їдуть? Але… Альрік у курсі, де вони живуть! Вони ж… вони…

— Ми не маємо права вказувати їм, Поліно, — м’яко обірвав мене Влад. — Мітакі вирішили так на нараді.

— Іра засмутиться.

— Іра розуміє, що після посвяти більше не може впливати на життя мітакі, — беземоційно сказав Влад.

— Іноді ти такий черствий, так би і стукнула!

Десь вдалині сумно скрикнув птах, наче погоджуючись зі мною. Вітер хитнув гілки найближчого до ґанку клена, і вони обурено зашелестіли листям.

Холодне цього року літо. Дощове й похмуре — воно наче підкреслювало мій настрій. Попри все, хотілося сонця. Усмішок, розмов ні про що і спокійного життя. Навряд чи воно колись буде таким.

— Ми вирушимо на світанку, — не звертаючи уваги на мою репліку, спокійно промовив Влад. — Тимофій зустріне нас у Коростені — підготує все, привезе потрібні речі та готівку. Не варто поки що світитися, особливо так близько до Житомира.

— Альрік знає, де знаходиться джерело атлі? — поцікавилася я.

Влад хижо посміхнувся:

— Цього навіть Первозданним не дано — тільки атлі знають.

— Нам однаково доведеться повернутися одного дня. Ми не зможемо вічно бігати.

— Нехай мисливці заспокояться. Незабаром фанатики помруть — Альріку не потрібні анархісти. Перечекаємо. Іноді найкраще, що ти можеш зробити — причаїтися.

Мені здалося, він мав на увазі не лише ситуацію з мисливцями. Хотілося спитати — шалено, ледве втрималася. Але розуміла — марно. Влад нічого не відповість. І мені доведеться знову жити в незнанні, не спати ночами, боячись нападу. А вранці, ковтаючи повітря, просочене нічними кошмарами, задихатися від безсилля та страху.