Розділ 29. Зрада

Кімната завалена якимось мотлохом і щедро припорошена пилом — мабуть, тут давно ніхто не з’являвся. Портал в інший світ — де не існує ганчірок і швабр.

Я гидливо скривилась і чхнула.

— Знаю, тут брудно, — винувато звів руками Пилип. — Але в інших кімнатах надто людно.

— Як же та, де лежить Лара?

— Там теж не можна… усамітнитися. — Він відвів погляд.

Мені не сподобався цей жест. Так зазвичай поводяться ті, кому є що приховувати. Але відступати пізно — вирішила вже. Лара не заслужила на таку смерть. Декілька атлі загинули, прикро буде, якщо плем’я втратить ще й захисницю.

Та і я вже не така дурна — знаю, як підстрахуватися.

У руці жерця небезпечно блиснув ніж. Символічно — ніж і я. Я і ніж. Хребтом прокотився холодок страху.

Пилип поклав клинок на підлогу, відставив стару тумбочку, що загороджувала прохід. Дістав із кишені шматок крейди та почав малювати ритуальне коло. Миттєво згадався червневий ліс, затягнуте хмарами небо й повний місяць, що проглядав крізь них. Я тоді була наївною та дурною. Чи не роблю я зараз помилку?

Діставши темну пляшечку, він простяг її мені:

— Випий!

— Що це? — насторожилася я.

— Ніаро. Відокремить твій кен від кена Тана. Ти ж не хочеш померти від виснаження?

Пляшечка неприємно холодила шкіру й посилювала сумніви, що оселилися в душі.

— Я зроблю невеликі надрізи на наших долонях і візьму трохи кена через кров, — пояснив Пилип.

Я похитала головою.

— Ні, — сказала твердо.

— Не зрозумів?

— Ні, — повторила я. — Спершу ти зробиш надрізи для іншого.

Я не вміла проводити ритуали. Зовсім. Але вже двічі присягалася глибинним кеном і нічого складного в цій присязі не бачила. Змішуєш кров, запитуєш, людина каже «клянуся» і справа зроблена. Чомусь зараз упевненості в цьому не було. Але я незворушно глянула на Пилипа — просто в очі. І зрозуміла — я на правильному шляху.

— Ти не довіряєш мені? — скривджено спитав він. — Ми ж атлі, не маємо права завдавати один одному шкоди.

— Поклянися, що не використаєш те, що візьмеш у мене, проти Влада. І ніколи більше не викличеш його на поєдинок. Щобільше, я хочу, щоб ти назавжди забув про свої претензії в атлі.

— Це все? — здавлено запитав Пилип.

— Цього буде досить.

Він беземоційно порізав свою долоню і, дивлячись мені в очі, сказав:

— Закликаю свій глибинний кен у свідки — я ніколи не посягну на пост вождя атлі й не використовую кен чаклуна, щоби повалити Влада Вермунда. Присягаюся.

Темна брова трохи підвелася, і я обережно простягла руку.

На цей раз було боляче, ніби Пилип хотів мене скривдити. Немов причаїв на мене образу й намагався її виплеснути. Начхати! Не для цього ми тут.

Наша кров змішалася, і мені у вени проник нудотно-солодкий, медовий кен. Не знаю, що Рита знайшла в ньому, у мене навіть на молекулярному рівні жила відкидала Пилипа. А може, уся річ у поганих асоціаціях.

Ніаро було гірке й залишило на горлі маслянистий слід. У голові одразу ж запаморочилося, жила напружилася і занила, змушуючи скривитися від болю. Кілька секунд нічого не відбувалося, а потім я відчула, як темна, в’язка субстанція потекла венами, які одразу здулися. Із живота до грудей піднявся жар, обпалюючи легені та стравохід. Долоні горіли. Ні, це не було схоже на момент перед ударом — ніколи раніше мені не було так боляче віддавати кен.

Наступний надріз я вже не відчула — майже поринула в забуття. Лише гаряче дихання в районі вуха та хрипкий шепіт:

— Потерпи трохи, дівчинко. Потерпи та… пробач…

Я сіпнулася вбік і провалилася.

Озеро в хельзі вкрите льодом. Застигло брижами, припорошилося жовтим листям і спить. Верби на березі схилили голі гілки до мерзлої води.

Повітря застигло й пахне зимою. Моя шкіра вкрита мурашками, тонкий одяг не захищає від вітру.

Я одна. Ні руда дівчина, ні незнайомець не прийшли, і від цього самотньо. Повертаю голову. Позаду — там, де в хельзі розташований променистий палац Вестара — куди дістає погляд, розкинулася мовчазна пустеля. Завмерла пісочними дюнами та причаїлася.

Навколо ні звуку. Навіть шелест піску потонув у дзвінкій, спустошливій тиші.

— Дурна провидиця, — лунає зовсім близько голос Тана. Слова ріжуть повітря, як гарячий ніж — масло. — Навіщо віддала мій подарунок?

Повертаю голову — чорні очі світяться співчуттям та жалем. І сам він анітрохи не змінився, навіть одяг той самий, що на поєдинку.

Я розтуляю губи, щоб відповісти, але тут же захлинаюся темрявою. Вона виходить із рота чорним димом, обнімає, сковує рухи. Я намагаюся відступити, відігнати її руками, але не можу поворухнутися. Ловлю губами повітря, але вдихаю ту саму темряву. Похитнувшись, падаю на пісок, а темрява згущується, стає непроглядною, й ось уже зовсім не видно ні Тана, ні гілок поснулих верб…