Розділ 28. Втеча

— Альріку! — видихнула я. Застигла на порозі, забувши про Мішеля, що стояв позаду, і нахабно дивилася в очі Первозданному. — Ти живий?

— Ти ж не думала, що я настільки дурний, щоб дозволити себе вбити!

— Але як… Навіщо це все? Як же Сар? Решта?

— Ці мертві. — Він скривився. — І я анітрохи не шкодую.

— Ти все спланував, — здогадалася я. — Коли я була мисливцем, ти вже знав.

— Я планував це не одне століття, дівчинко, — поблажливо посміхнувся Альрік. — Виростив їх, як своїх дітей. — Він кивнув на Мішеля. — Та ти проходь, присядь. Яке все ж цікаве життя!

— Навіщо ти їх убив? — запитала я і безстрашно увійшла до кімнати стародавнього.

Усередині пахло мускусом та лимоном, а ще тютюновим димом. Вікно було завішане важкою складчастою шторою. У кутку біля крісла розкинувся високий фікус. У попільничці на журнальному столику ліниво диміла сигара, у чашці остигала недопита кава. Поруч стояла напівпорожня пляшка коньяку.

— Вони пахли нафталіном. Та з них пилюка вже сипалася — ти сама бачила. Жодного розуміння ситуації у світі. Такі діаманти, як ти, потребують огранювання, але їм було начхати на хижаків. Та і влади в Первозданних майже не залишилося — так, відлуння колишньої сили. Рано чи пізно мисливці зробили б це самі. І тоді ніщо не врятувало б вас.

— А ти врятуєш?

— Я дам вибір. Врятуватися чи ні, вирішувати вождям.

— І що далі — переб’єте всіх хижаків? Чи змусите працювати на вас? Перетворіть нас на рабів?

— Бог із тобою! Звідки ти набралася цих крамольних думок? У рабів… — Він посміхнувся. — Кожна війна ведеться для досягнення миру, який так чи інакше задовольняє обидві сторони. Новий лад, який ми збираємося запровадити, враховуватиме інтереси трьох сторін конфлікту: мисливців, хижаків та ясновидців.

— Яким чином?

— Це питання політики. Не думаю, що тобі цікаво їх обговорювати. Але якщо хочеш, можеш бути присутньою на переговорах із вождем атлі. Ти сильна, а це завжди цікаво.

— Альрік, щодо вождя атлі, — подав голос Мішель. — Ми обговорювали…

— Досить! — перебив Первозданний і махнув рукою. — Ти сильний та самодостатній, щоб розв’язувати проблеми сам. Хіба атлі скидали його? Ні. От і дай Владу спокій. Як на мене, він вартий того, що має.

Мішель із шумом видихнув і замовк, а в мені прокинулася зловтіха. І надія. Усе ж Альрік імпонував мені. Можливо, саме з ним я зможу домовитись.

Але Первозданний, на жаль, втратив до мене цікавість. Втупився у вікно, вірніше, на оксамит, що завішував його, і розсіяно промовив:

— Ти втомилася. Поспи. Мені потрібно розв’язати деякі організаційні питання.

— Ходімо, — похмуро сказав Мішель і торкнувся мого ліктя.

Та що ж він мене чіпає, га! Наче я дитя мале, і не можу сама визначитися, йти мені чи стояти. У решті решт він мисливець, і мені не дуже приємні його дотики.

— Альріку. — Мішель злегка вклонився, Первозданний обернувся до нас і поблажливо сказав:

— Не варто, друже мій. Поклони залиш рабам, — приязно усміхнувся мисливцеві. — На добраніч, Поліно. Я дуже радий, що ти знову з нами.

— Навіщо нас привезли сюди? — запитала я Мішеля, коли ми вийшли.

— Ваші вожді мусять піти на переговори, і ви є частиною цих переговорів. Розмінна монета. Заручники.

— Чи не краще повернути нас у цілості та безпеці, якщо ви так хочете миру?

— Так і буде, — запевнив Мішель. — Всьому свій час.

— Чому ти так ненавидиш Влада?

— Я не ненавиджу його. Він для мене — ніщо.

— Тоді чому завжди хочеш йому нашкодити?

— Ти надто балакуча для полонянки.

— Я думала, ти хотів поговорити.

Мішель зупинився і серйозно глянув на мене.

— Це не жарти, Поліно. Змінюється влада, і якщо думаєш, що тебе помилують через твої здібності або через моє особливе до тебе ставлення, ти помиляєшся. На карту поставлено дуже багато.

— Мене помилують через особливе ставлення Альріка, — сміливо відповіла я. — Він же хоче подивитися, що я робитиму, коли прийде драугр, чи не так?

— Замовкни! — прошипів він, притиснув мене до стіни, а його мацаки торкнулися моєї жили. — Або я власноруч приб’ю тебе.

— Навіщо ти це робиш? — прохрипіла я. Він повільно відпустив мене, відвів погляд і, здавалося, зніяковів. — Говориш усе це? Лякаєш?

— Просто хочу, щоби ти вижила.

— Чому?

— Боюся знову втратити тебе, Кастелло.

— Ти не можеш мене втратити, — промовила я, чітко вимовляючи кожне слово. — Мене в тебе ніколи не було.

— Ти маєш рацію, не було, — погодився він. — Але ти живеш…

Залишок шляху ми подолали мовчки. Мішель відчинив для мене двері й кивнув — мовляв, входь.

Кімнатка була маленькою, але чистою. Три невеликі охайні ліжка в рядок, тумбочка в кутку, а на ній настільна лампа. Прозорий тюль на вікнах. І дві тремтячі дівчини, які схопилися за нашої появи.