Розділ 27. Війна

Червень видався напрочуд прохолодним. Дощовим, похмурим та задумливим. Мрячив дрібний дощик, небо дрімало в обрамленні сизих хмар. Мені на втіху. Жила наповнювалася кеном, безсилля поступово відступало, долоні свербіли, і я насолоджувалася тимчасовим підйомом. Принаймні я думала, що він тимчасовий. Кен чаклуна нікуди не подівся, а відчуття спустошеності я запам’ятала надовго.

З мого балкончика розгортався чудовий краєвид на галявину перед будинком, і я сиділа в кріслі-гойдалці з книгою в руках.

На траві Влад тренував Діму. Показував якісь незнайомі мені бойові паси, торкався долонь і щось наполегливо пояснював. Діма вдумливо слухав і зосереджено кивав, а потім раз по раз намагався повторити показані паси. Виходило, мабуть, погано, хлопчик психував, тупав ногами, а потім завзято продовжував тренування. У той момент він був такий схожий на батька.

Я впіймала себе на тому, що усміхаюся. Залюбувалася навіть. Ніколи не бачила таких проявів батьківських почуттів від Влада — з Кірою він був зовсім іншим, можливо тому, що дочка повернулася до нас уже дорослою. А ще вона дівчинка. Із синами в чоловіків інші стосунки, дівчаткам не зрозуміти. Щось суто чоловіче, незрозуміле, глибоке.

Мені подобався такий Влад. Домашній, дбайливий, теплий та якийсь близький. Хай зі мною. Мені однаково не світить, а спостерігати було приємно.

Пройшло три тижні з яскравих подій у Венгені. Три тижні невиразних думок і похованих надій. Час, який я дала собі на сумніви. А потім переконалася в правильності ухваленого рішення.

Почуття це ще не все. Навіть сильні. Навіть перевірені на міцність. Є перепони, які не подолати. І хоча я чудово спілкувалася з Ірою, не могла уявити себе частиною їхньої родини. Напевно, деякі традиції не можна нав’язати у свідомому віці.

Втім, я мало думала про це. Більше міркувала про мисливців, їхні плани та наші перспективи. Здавалося, що вони хочуть винищити нас усіх. Але що за сенс тоді буде у їхньому існуванні? Звідки вони отримуватимуть силу? Адже вбивство хижого робить мисливця сильнішим. Не думаю, що вони прагнуть процвітання раси ясновидців. Особливо стародавні.

Я спілкувалася з древніми мисливцями, здається, їх взагалі не цікавить те, що відбувається з індивідами, на яких не зійшла благодать.

Від невиразних роздумів мене відвернула Юля. З кімнати вона виходила рідко, майже ні з ким не розмовляла, і було видно, що жінка перебуває в глибокій депресії. Темні кола та мішки під очима кричали про проблеми зі сном, пригніченість — про тривоги та переживання.

Страшно, напевно, коли твоя дитина — хижак, а ти ні. І ти ніяк не можеш вплинути на його долю. Не можеш захистити, забрати, сховати. Можеш лише спостерігати та боятися.

Юля плакала і кричала на Діму, хапала за руку й намагалася відвести, але хлопчик брикався, виривався і біг назад до батька. Вона плакала все сильніше, голосила, потім присіла поряд із ним і почала щось шепотіти на вухо, обіймати, доки Влад не підняв її із землі й не відвів убік. Там він щось їй проникливо говорив, і поступово жінка заспокоювалася і лише трохи схлипувала.

Стукнули двері, і я обернулася. Гліб підійшов до комода і відчинив горішню шухляду. Побачивши мене, іронічно посміхнувся:

— Дивишся концерт унизу?

— Що там відбувається? — нахмурилась я.

— Юля хоче забрати сина. Але Дімон присвячений, забирати не можна.

— В атлі йому тепер безпечніше, — погодилася я. — Що ти робиш?

— Речі збираю. З’їду до альва, заразом і за Майєю придивлюся.

Я зітхнула. Попри те, що ми з Глібом спілкувалися майже як раніше, і поговорити з ним я могла про все, тріщина в наших відносинах нікуди не поділася, хоч би як я її замазувала.

Й ось він з’їжджає. Я залишуся тут одна, у цій кімнаті, у будинку, заповненому людьми.

Втім, дивно, що він раніше не з’їхав. Адже однаково ночами пропадав десь і невідомо, чи спав взагалі. Я лежала й дивилася в стелю, доки втома не брала своє. А вранці, коли Гліб повертався, вдавала, що все гаразд.

— Тобі необов’язково… з’їжджати, — пробурмотіла я і знову вийшла на балкончик. Галявина спорожніла, тільки Юля все ще схлипувала на ґанку, а Рита обіймала її за плечі.

Заспокоює. Толку тільки? Якщо прийдуть мисливці, їй потрібно бути готовою до того, що…

Якби я могла вдарити, як раніше! Як на поєдинку, чи тоді з Ріхаром. Я заплющила очі, зосередилася. Відчула концентрацію кена в жилі, спробувала підвести його до долонь. Вийшло. Навіть голова не закрутилася. Наче я щодня це роблю.

Та що зі мною відбувається?! То я мало не виснажена, то жила наповнена кеном. Щоправда, колишньої сили як не бувало. Але може, воно й на краще.

— Дивно буде, якщо залишусь. — Гліб вийшов за мною, витяг сигарету й підкурив. — Ти — мій друг, і щоб ти їм залишалася і далі, мені краще з’їхати.

Я кивнула й розслабилася. Кен із вен перетікав назад у жилу, залишаючи в тілі приємне тепло. Небо спалахнуло блискавкою, а за кілька секунд загуркотіло. Зірвалися перші теплі краплі — великі, що залишали незграбні сліди на гладкій плитці під’їзної дороги.

— Тренуєшся? — Гліб кивнув на мої стислі кулаки.

— Мені краще, — поділилася я. — Справді, краще. Кен прибуває, як не дивно. Але його мало. Минулого разу у квартирі я не змогла навіть відбитися, хоча мисливець був молодий.