Розділ 26. Наслідки

Дихання ніяк не хотіло відновлюватися. Серце билося, як божевільне — на мить мені, і справді, здалося, що воно зараз вискочить із грудей.

Влад, навпаки, був спокійний. Міцно обіймав мене, а його пальці ліниво перебирали моє волосся.

Гул у вухах поступово вщухав, свідомість прояснювалася, а з нею поверталася реальність. І перша думка, якою ошелешила мене ця реальність, була: «Мирослав».

Вождь альва міг повернутися щохвилини, а ми лежимо на ліжку Єви… оголені.

Сором який!

Я обережно відсунулася і спробувала встати, але Влад міцно вхопив мене за підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі, і глузливо спитав:

— Знову удаватимеш, що нічого не сталося?

— Боюся, мені доведеться удавати щось інше, якщо сюди увійде Мирослав, — суворо відповіла я.

— Він не увійде. — Влад відпустив мене, закинув руки за голову й ліниво посміхнувся. — Має почуття такту.

— Та годі, звідки він… От дідько!

Я швидко схопилася і почала вдягатися. Згадалося, як Мирослав говорив напередодні, що він розрізняє аури до й після. Як тепер у вічі йому дивитися? Особливо після того, що я сама нещодавно казала. Після того, як я…

Боже, Гліб! Що ж я наробила?

Я сіла на ліжко спиною до Влада й затулила обличчя руками. Шалено захотілося, щоб усе це виявилося черговим видінням чи сном. Але не реальністю.

Краще б Бен мене вбив!

Що я скажу Глібу? Його ж це зламає. Треба було раніше все припинити. Декілька місяців тому, коли я зрозуміла, що пари з нас не вийшло. Але мені було так зручно… Егоїстка!

— У тебе чудово виходить завдати удару по самооцінці чоловіка, — ображено сказав Влад, встаючи й натягуючи штани.

— Переживе твоя самооцінка! — огризнулася я. — У тебе вона, як моя жила, сама відновлюється. А ось Гліб не зможе.

— А я казав тобі, пам’ятаєш? Ще восени…

— Так, ти мав рацію, містере всезнайко! Вдома вручу тобі медаль та грамоту. Повісиш у рамочці над ліжком.

Влад присів поруч і беззлобно запитав:

— Легше стає, коли на мене сердишся?

Я похитала головою і відвернулася. На душі було паршиво, недавня ейфорія змінилася їдким жалем. Чомусь згадалася розмова з Іриною перед поєдинком, і стало ще гірше. Правильно, добивай себе, Поліно, ти чудово це вмієш.

— Знаючи тебе, можна припустити, що цього не повториться, — відсторонено промовив Влад. — Можеш нічого йому не говорити.

— Ти серйозно думаєш, я зможу брехати Глібу? — обурилася я.

Він подивився на мене якось дивно, примружившись, і, здалося, подумав про щось своє.

— Іноді ми брешемо, щоб не поранити.

— Тільки не ми з Глібом. Ми не обманюємо один одного. Ніколи.

— Жалкуєш? — запитав він гірко.

Я похитала головою.

— Про те, що було тут, ні. Я мало не вмерла. Безглуздо шкодувати про хороше. Але ранити коханих погано. Вони потім можуть не оговтатися, і це буде на нашій совісті.

Влад зітхнув, обійняв мене за плечі та притиснув до себе.

— Ти ще така дитина. Попри все. Але мені це подобається.

— Як ти вбив мисливця?

Я вирішила змінити тему. Звільнилася, встала й підняла зіпсовану туніку. Мою улюблену, між іншим. Я купувала її з Кірою, ми тоді провели цілий день у місті. Ходили магазинами, потім у кіно, сміялися в кафе та їли морозиво. Її очі сяяли, і, здавалося, вона навіть щаслива.

Таке з нею траплялося рідко після смерті Тана. Сумні очі доньки щоразу нагадували мені про той злощасний день. Кіра ніколи не говорила про чаклуна, але в душі пам’ятала. Я відчувала, як вона страждає. І попри те, що наші стосунки були теплими, той вчинок завжди стоятиме між нами. Завжди розділятиме нас.

А того дня нас ніщо не розділяло. Ми трималися за руки, багато обіймалися і говорили про дрібниці.

Й ось тепер ця туніка зіпсована, як частина того світлого дня.

Добре, що мисливець мертвий, зловтішно подумала я.

— Паралізував його мацаки, а потім розірвав їх, як мисливець рве жилу, — недбало відповів Влад. Я приголомшено дивилася на нього, але він відмахнувся. — Альрік навчив. Ще т оді. Ось і знадобилося.

— Корисне вміння, якщо зважити, що на порозі війна. А ще той гальмівний пас, яким ти затримав Ріхара.

— Нам знадобиться все, що маємо. — Влад підняв свою футболку і простягнув мені. — Одягни. Ти ж не збираєшся повертатися в такому вигляді.

Ось навіть не знаю, у якому вигляді мені краще повернутися — у спідній білизні чи у футболці Влада. Але її я все ж взяла й машинально натягла.

— Мисливці напали на нас, Поліно. Цієї ночі. Підстерегли тих, хто повертався з міста з полювання. Двоє з альва мертві. І Ксенія. Гліб та Олекс відбилися. Ми посилили захист. — Він зробив багатозначну паузу й додав: — Думаю, почалося.