Розділ 25. Заборони та кордони

Збудило мене сонце, що пробивалося крізь фіранки. Мені було надзвичайно затишно тут, на м’якому ліжку, далеко від небезпек великого світу, і зовсім не хотілося повертатися. Не пам’ятаю, що снилося мені вночі, але вперше я не прокинулася від тривожного почуття втрати та розчарування. І ранок справді був добрим.

Єву я знайшла на кухні — вона виглядала так природно у фартуху і із черпаком, що я мимоволі замилувалася. Захисниця посміхнулася.

— Кава готова. Зараз будемо снідати.

Мирослав увійшов до будинку з оберемком дров. Я стримано привіталася і відвернулася — згадалася вчорашня розмова, і чомусь стало ніяково. Вождь альва підкинув поліно у вогонь і сів за стіл поряд із нами.

— Як спалося? — запитав, наче нічого не сталося.

— Чудово, — ухильно відповіла я.

— Дзвонив Владу. Вони, звичайно, дуже злякалися, але раді, що ми живі. Так що поснідаємо, і рушимо додому.

— Чудово.

— Не гнівайся на мене, — ласкаво вимовив Мирослав і взяв мене за руку. — Я тобі добра бажаю. Моя дочка від першої дружини, якби не загинула, твого віку була б. Можливо, я її в тобі бачу.

— Дочка? — здивувалася я. Подивилася на нього, намагаючись зіставити його зовнішність із передбачуваним віком. Не вийшло. Надто молодо він виглядав для п’ятдесятирічного дядька. Неправдоподібно молодо.

— Мені багато років, Поліно. Сильні хижі довго не старіють. А ще я був юний, коли настав час правити — мені тільки-но виповнилося п’ятнадцять. Занадто рано — тепер я розумію це. Юнацький максималізм не давав помічати багатьох речей.

— Вважаєш, я теж… максималістка? — з гіркотою запитала я.

— Думаю, ти нещасна. Але, можливо, мені так тільки здається. Я більше не пхатиму носа, це твоє життя. І я переконував тебе не зі зла. Такими є реалії хижаків.

— Знаю. Але думку не зміню. Запізно я дізналася про те, хто я. Мабуть, мене не переробиш.

Від відвертої розмови з Мирославом полегшало. Усе ж добре, що ми все з’ясували. Не хотілося б недомовок і образ, мені справді подобався вождь альва.

Навіть захотілося обійняти його, але я не встигла…

Різко сіпнулася назад, зі столу полетіли тарілки та ложки. Мозок спалахнув яскраво-червоним, у скронях занило, а я, здається, полетіла на підлогу.

Мисливець входить раптово. Єва сидить навпочіпки і збирає уламки з підлоги. Підіймає голову, її очі розширюються від жаху, але лише на мить. Він рве її жилу і йде далі.

До нас.

Ми в спальні. Я лежу на ліжку, Мирослав сидить поруч і щось серйозно говорить. Мисливець відчиняє двері, зараз я побачу його обличчя.

Зойк праворуч змушує мене повернути голову. Біля вікна стоїть Майя — завмерла, мов статуя.

І я вже знаю, знаю…

Ні!

Я підвелася і прийшла до тями. На ліжку. Поруч із Мирославом.

— Видіння? — запитав він, але я підскочила, як ошпарена.

— Потрібно забиратися. Мисливець. Тут. Зараз. Клич Єву. Забери нас звідси.

— Не можу забрати всіх одразу, — миттєво зреагував Мир і теж підскочив. — Одного. Максимум двох.

— Тоді забирай Єву та Майю.

Він похитав головою.

— Влад мене вб’є…

— Переживе! З них ніхто не може битися. А я можу. Хутчіше, Мирославе!

Він дивився на мене кілька секунд, хоч мені здалося, вічність. Потім узяв Майю за руку й голосно покликав:

— Єво, сюди, хутко! — Єва вбігла клею — напевно, тон Мирослава на неї подіяв. На обличчі був переляк. — Руку.

Вона відразу підкорилася.

— Повернися за мною, — попросила я, і Мирослав кивнув.

А потім вони зникли. Щойно стояли в спальні, а потім — бац, і немає їх. Так от як насправді виглядає телепортація! Оком моргнув, і картинка змінилася.

І ти стоїш один у спорожнілій спальні, у будинку, який більше не здається таким милим і безпечним, і чекаєш, хто прийде швидше — Мирослав чи мисливець.

Я зіщулилася. Він встигне. Йому всього треба пару слів Владу сказати й віддихатися дві хвилини. Що таке дві хвилини? Я і більше наодинці з мисливцями провела.

Зберися, Поліно. Ти знаєш, як діяти. Надіслати сигнал у жилу, зібрати кен, підвести до долонь. Виходило погано, а кена було мало. Занадто мало, щоб вистояти навіть проти молодого мисливця.

Та що зі мною? Пів року минуло після смерті Тана, а я все ще вичавлена. Невже кен чаклуна справді отрута для сольвейгів?

У передпокої грюкнули двері, і я здригнулася.

Стілець! Підперти двері стільцем. Я таке у фільмах бачила. А потім вилізти у вікно та бігти. Сховатись, доки не повернеться Мирослав.

Ну, де ж ти, Мирославе? Чому так довго?

Я метнулася за стільцем, схопила його, але відразу застигла на місці — на мене з дверей дивився мисливець. Спостерігав глузливо, але пильно, як кіт за мишкою, що метушиться. Мацаки не випускав і не наближався. Мабуть, був певен, що я нікуди не подінусь.