Розділ 24. Альпи

Весна прийшла раптово. За якийсь тиждень брудний сніг розтанув, розмочив землю, яка за кілька днів покрилася легким нальотом зелені, а потім і зовсім висохла під теплим сонячним промінням.

Я сумувала за теплом. Могла довго сидіти на ґанку з книгою в руках, відчуваючи, як сонячне світло проникає в мене й зігріває зсередини. Чомусь було холодно — відчайдушно, нестерпно. Подекуди я не могла спати. Виходила з кімнати й довго тинялася хатою, не знаючи, куди себе подіти.

Більше ми з Владом до теми стосунків не поверталися та і взагалі спілкувалися мало. Він мав багато турбот: будівництво, робота, дружина. А я мала Гліба. Адже мала, безперечно, хоча наші стосунки все ще нагадували дружні, попри те, що він переїхав до мене в кімнату з речами. Вночі хоч і обіймав, але зблизитися не намагався і часто засиджувався до ранку з Кірою, граючи в комп’ютерні ігри. Вона ніби зхибилася на них після смерті Тана.

Кожен допомагає собі по-своєму, а вже щоб не збожеволіти, усі засоби згодяться. І комп’ютерні ігри, як би їх не ганьбили в суспільстві, здається, рятували мою дочку від розпачу.

Альва в’їжджали до хати купками. Спочатку Мирослав, його жрець — Олекс, пара захисниць та кілька воїнів. Вони заселилися у вільні кімнати в будинку, а нам, своєю чергою, довелося потіснитися. Втім, у нас було багато незайнятих спалень, і всі помістилися. Для решти ж альва та мітакі, які не дуже поспішали переїжджати, було вирішено збудувати тимчасові будиночки на задньому дворі. На галявині там місця вистачало.

Будівництво проходило бурхливо і швидко, і до весни вже було видно перші результати — кілька невеликих, але містких будиночків без дахів.

Лара, як і решта захисниць, була повністю поглинена своєю роботою.

Андрій сказав, що мир протримається до літа, але ми не могли ризикувати та ставили посилений захист із того самого дня, як дізналися про загрозу. І щодня дівчата підживлювали її, перевіряли кожні двері та вікно, щоб жоден мисливець, навіть стародавній, не зміг проникнути всередину.

— Послухай, адже ти не живеш більше у своїй квартирі? — запитала мене одного разу Лара. — Я дарувала тобі амулет на входини. Якщо ти в курсі, у ньому стільки кена, що він здатний кілька годин утримувати стародавнього за дверима. Твоя квартира порожня, і захищати там нічого. А тут він міг би нам стати в пригоді.

— Без проблем, я привезу його, — пообіцяла я. — Сьогодні ж з’їжджу.

Лара кивнула.

— Тільки візьми із собою когось. Нині не ті часи, щоб відриватися від племені.

Хижаки з нашого альянсу ніколи не виїжджали до міста поодинці. Ніхто не знав, як і коли діятимуть мисливці. Було багато суперечок про те, поїхати нам чи залишитися, і було вирішено, що в нас вистачить воїнів відбити удар і тут, а захисниць — щоби протриматися в будинку — достатньо. Мітакі переїжджати не поспішали, хоча Іван і обіцяв Владу допомогу у війні. А ось Мирослав, схоже, прикипів до атлі душею.

— Попрошу Мирослава, може, йому теж треба забрати якісь речі із квартири.

Вождя альва я знайшла на будівництві. Вони з Владом схилилися над схемами та щось бурхливо обговорювали.

Я дійсно спочатку вважала, що вони не порозуміються. Десь тижнів зо два чекала, що вони почнуть ділити владу й собачитися за право називатися головним. Але на мій подив, вони потоваришували. Ніколи не бачила Влада, який так тісно спілкувався із чоловіком. Я в принципі не думала, що він може з кимось заприятелювати, а тут на тобі. Прям друзі — не розлий вода.

Я привіталася і виявила бажання з’їздити в Житомир. Усе ж не варто розкидатися захисними амулетами в такий час. Усе знадобиться.

— З’їздимо разом, — погодився Мирослав. — Тільки давай ближче до вечора, я трохи зайнятий.

— Я можу закінчити й сам, — сказав Влад, не відриваючись від вивчення креслень. — Вечір — не найкращий час, щоб залишати будинок.

— Добре, тоді зараз прийму душ, переодягнуся і можна їхати.

До Житомира ми прибули близько третьої години дня. Рідний під’їзд зустрів тривогою та ненадійністю, але я відігнала погані думки. Усе це самонавіювання — стільки днів себе накручувати.

Спогади нахлинули хвилею, коли я переступила поріг квартири. Чомусь одразу згадалася остання розмова з Владом та його твердження щодо Гліба. Навколо серця змією ворухнувся сумнів, у голову проникли непотрібні, неприємні домисли.

Я не закохалася в Гліба. Так і не змогла силоміць нав’язати собі почуття, як не намагалася. Мені було добре з ним, спокійно, душа не мучилася, але й щастя не було. Усередині все вкрилося товстою кіркою криги, завмерло в очікуванні тепла, а тепло ніяк не приходило. Здавалося, що в день поєдинку я вбила не лише чаклуна, а і здатність щось відчувати.

З роздумів мене вирвав голос Мирослава:

— Я б на твоєму місці поквапився, бо Влад скоро телефонуватиме. Або, ще гірше, твій хлопець. Запідозрить нас у зраді. — Він мені підморгнув.

— Дуже смішно! — усміхнулась я і вирушила на кухню за табуреткою. Амулет висів над дверима, і мені з моїм зростом було до нього не дотягнутися.

— Заберу деякі речі зі своєї квартири, — крикнув мені навздогін Мирослав. — Повернуся за кілька хвилин.

Амулет зняти відразу не вийшло, він застряг, і я довго поралася, віддираючи його від цвяха. З почуттям виконаного обов’язку поклала трофей на трюмо, попередньо струсивши з нього пилюку. Думаю, Лара не зрадіє, що я за ним не стежила. Якщо що, звалю все на Влада — зрештою, це він заборонив мені тут жити.