Розділ 23. Перемовини

Ранок повільно стелився тонким сонячним променем підлогою, і я ліниво стежила, як він підбирається до розсипаного по подушці волосся Гліба. Він спав. Дихав помірно, відкинувши руку вбік, а другою уві сні стискав мою долоню. Наче я могла кудись подітися чи втекти, доки він не бачить.

Але того ранку я точно знала, що не втечу. Навпаки, хотілося залишитися й усміхатися Глібу весь день. І начхати на всяких там мисливців!

Телефонний дзвінок змусив здригнутися. Гліб розплющив одне око, невдоволено скривився, а потім упіймав мій погляд і чомусь почервонів. Уперше бачила його зніяковілим. У грудях розлилося тепло, у легенях з’явилося дивне поколювання, а слова випарувалися.

Гліб узяв телефон, подивився на екран і насупився. Потім узяв слухавку і пробурчав:

— Пів на сьому ранку. Ти у своєму розумі?

Потім довго слухав і хмурився дедалі більше.

— Гаразд, увечері будемо. — І вимкнув телефон. Подивився на мене зніяковіло. — Влад дзвонив.

— Що він хотів? — байдуже запитала я, встала і, нахабно висмикнувши в Гліба плед, загорнулася в нього. Підійшла до вікна, поставила лікті на широке підвіконня і визирнула надвір.

Чиєсь сіре кошеня ганяло брудно-рожеву кульку усіяним пожухлим листям подвірʼям. Небо було ясним та яскраво-блакитним, навіть очі сліпило. Світанок відбивався в сусідських вікнах бурштиновою загравою.

— Сьогодні ввечері приїдуть мітакі. Щодо твого видіння цілий консиліум збереться. — Гліб теж підвівся — чути було, як зашарів одяг. — Я обіцяв, що ми будемо.

— А ми не можемо пропустити консиліум? — тихо запитала я.

Повертатися не хотілося. Руйнувати гармонію минулої ночі — ще менше. А вона зруйнується неодмінно.

— Ну ти чого? — Гліб підійшов і обійняв мене за плечі.

— Зараз Влад скаже, що все настільки серйозно, що нікому не можна віддалятися від атлі, — сказала я зло. — Плакала моя свобода. І квартира в Житомирі.

— Ти ж пішла з дому через прокляття. Тепер його немає. Адже так?

— Звісно, ​​немає, — запевнила я і повернулася до нього. У синіх очах явно читалася тривога, готова перерости в страх. — Тепер усе буде інакше. Ти і я…

— Не поспішатимемо, — усміхнувся Гліб. — Занадто мало часу пройшло, тобі потрібно звикнути, багато чого зрозуміти. Але я радий, що ти дала мені шанс, Поліно.

— Ближче за тебе в мене немає нікого.

Я міцно його обняла та спробувала відтворити свій стан до дзвінка Влада. Вийшло не дуже добре, але ж у нас із Глібом ще цілий день попереду. Настрій — штука мінлива, його добре виправляє солодка кава й булочки. А ще — кілограм морозива.

Ми цілий день байдикували, гуляли містом, багато говорили і сміялися. Повернулися до будинку атлі надвечір, втомлені й задоволені несподіваним, але таким приємним вихідним.

Біля входу в будинок ніби незрима завіса повисла — Гліб відсунувся, випустив мою руку й неприродно стиснувся, ніби побачивши нас разом, усі демони ночі злетяться на галявину, а поруч розкриється пекло. Я насупилась, безцеремонно потягла його за рукав, намацала долоню і переплела наші пальці.

Бач, чого надумав! Не збираюся ні від кого ховатися. Я вільна жінка. А Гліб сильний, вродливий, і взагалі це нікого не стосується. Наша справа.

Вітальня була порожня, лише приглушене світло невисоких торшерів лилося на паркет. Зате з кабінету лунав невгамовний гомін. Наче почувши, як ми прийшли, з коридору з’явилася Ірина й поманила нас за собою.

У кабінет ми ковзнули, як миші, і я впіймала невдоволений погляд Влада. Подумки показала йому язика й нахабно всілася на диван поряд із Пилипом, і тому довелося присунутися ближче до Лари. Гліб примостився біля мене на підлокітнику.

Мітакі на зборах були присутні не повним складом — лише чоловіки. Де були жінки, я не знала, та й, зізнатися, це не дуже мене хвилювало.

Влад зробив багатомовну паузу й закінчив перервану нашою появою фразу:

— Це те, що ми з Іваном поки змогли про нього дізнатися.

— Чому б тобі не домовитися з ним? — запитав Пилип.

Я навіть здивувалася: після невдалої спроби знову повалити Влада, думала, жрець атлі буде тихенько мовчати в кутку. Але Пилип поводився так, ніби нічого не сталося, і не було ганебної поразки на чисто вимитій підлозі спортзалу.

— Я намагався, — подав голос Іван Дірков. — Він чемно відмовився. Сказав, що йому альянси ні до чого, а в його племені повно воїнів, захисниць та шукачів.

— Ми не будемо плазувати перед незнайомим хижаком, — гордо промовив Влад, і я машинально закотила очі. На жаль, від нього це не сховалося.

— Ти із чимось не згодна, провидице? — запитав він, і в кабінеті запанувала тиша.

Ось як? Провидиця, значить?! Навіть не на ім’я.

Я скипіла.

— Поняття не маю, про що мова, — намагаючись тримати себе в руках, недбало відповіла я.

— Все тому, що треба приходити вчасно. Не хотілося б повторюватися, але ми говоримо про проблему війни з мисливцями.