Розділ 22. Нові загрози

Я прокинулась, коли вже майже стемніло. Сутінки пофарбували повітря в сіро-синій колір, роблячи обриси предметів нечіткими, заглушеними, а обставу таємничою. Відразу згадалося невдоволене обличчя таксиста, коли я вночі вмостилася, наскрізь просочена дощем, на нову оббивку заднього сидіння його авто. Втім, слова «потрою тариф» іноді чудодійно змінюють людей.

Під легким пледом я зовсім змерзла. Переодягатися після приїзду додому не стала, просто скинула із себе одяг та й заснула в одній білизні. Зараз зрозуміла, наскільки необачним був той вчинок. Горло відгукувалося на ковтання неприємним болем, а голова зрадливо боліла. Температура піднялася, мабуть. Ось що буває, коли мокнеш під дощем у листопаді. Усі ці розповіді про міцне здоров’я хижака значно перебільшували дійсність.

Під гарячим душем я стояла довго — навіть шкіра почервоніла. Начепивши свій улюблений безформний светр із високою горловиною та легінси, я відчула себе краще. Гарячий чай, і я знову буду у формі.

На порозі кухні я завмерла. Жила напружилася, кен потік до долонь, і внутрішнє почуття потягнуло мене до виходу. Дивне відчуття: я знала, що там небезпечно, але однаково рушила туди. Вийшла на сходовий майданчик, навіть не подумавши про те, щоб зачинити за собою двері.

Сусідні двері теж були відчинені навстіж…

У коридорі квартири Мирослава було темно. Вечір остаточно залив імлою простір, і пересувалась я, торкаючись стіни. Мені треба було до кімнати, де яскравою квіткою розпустився страх.

Ні секунди не замислюючись, я рушила туди. Світло на секунду засліпило, а коли очі трошки звикли, я змогла роздивитися простору кімнату, сірий диван, блакитні штори та невеликий телевізор у кутку на тумбочці. Ноутбук на журнальному столику світився білим.

Хазяїн квартири завмер у безглуздій позі, ніби різко піднявся з дивана, але так і не встиг повністю розігнутися. Натягнуті струною нерви, здавалося, зараз задзвенять.

Мисливець, навпаки, був розслаблений. Очі заплющені, а голова злегка похитується з боку на бік. Медитує, чи що?

Мирослав, помітивши мене, вказав на двері, спонукаючи бігти. Наче від стародавнього можна втекти. Та він, мабуть, одразу зрозумів, що я тут.

Ніби прочитавши мої думки, мисливець розплющив очі і промовив:

— Я тебе відчував.

— Ніколи не думала, що скажу це, але я також.

— Вона не альва, — хрипко сказав Мирослав. — Неспортивно з твого боку ображати маленьких дівчаток.

— Щодо маленьких дівчаток я б посперечався, — посміхнувся стародавній і пильно подивився мені в очі. Дивно, але бажання захищатися не виникло. — Привіт, Кастелло.

— Давно не бачилися, Мішелю, — вигукнула я. — Що ти тут робиш?

Спочатку спитала, а потім зрозуміла, як безглуздо це прозвучало. Але Мішель усе одно пояснив:

— Полювання…

Мирослав скривився від болю, і я мимоволі поспівчувала йому. Якщо Мішель уб’є вождя альва, без роздумів перетворю його на попіл. Прямо тут, на сірому килимі. Я відчувала, що можу, особливо після вчорашнього.

— Ти знову атлі, — ніби між іншим, сказав Мішель.

— Так, я атлі. Повернула свою дочку — пам’ятаєш її? Кіра. А чаклун мертвий. Так буде з кожним, хто завдасть мені шкоди. Мені чи моїм близьким.

Мішель лукаво підняв брову.

— Та невже? Альва тобі… близький?

— Авжеж, — не замислюючись, збрехала я. — Дуже.

Ми ж із Мирославом не сварилися, а трохи прибрехати, щоби врятувати комусь життя, не гріх.

Стародавній обійшов Мирослава ліворуч, пильно оглядаючи.

— Непоганий вибір, — схвалив він, нарешті. Набагато старший за тебе, але добре зберігся. До того ж сильний. І спритно втік від мене кілька років тому.

— Якщо він так тобі подобається, може, відпустиш його?

— Що скажеш, альва? — Мисливець звернувся до Мирослава. — Сподіваюся, ти її цінуєш? Поліна — смілива дівчинка. І відважна. Іноді навіть… — Він скривився. — Занадто.

— Вона незвичайна! — нахабно збрехав Мирослав. І глянув на мене так проникливо, наче між нами і справді щось було.

Що ж, вміння вчасно прийняти правила гри — чудова якість для вождя.

— Мабуть, лишу тобі життя. — Мішель знову повернувся до мене і сказав: — Він підходить тобі краще за атлі, Кастелло. Хоча ти мені подобалася подібною до нас. Шкода, що ти не оцінила перспектив… Зараз це стало б тобі в пригоді.

— Дякую, але мені більше подобається так. — Я склала руки на грудях і з ненавистю подивилася на мисливця. Напевно, не варто було так виразно висловлювати свої почуття, але я не стрималася. Самовпевненість древнього дратувала. Тільки вчора Тан помер через надмірну самовпевненість.

— Можливо, ти маєш рацію. Альрік правильно сказав, що мені не варто втручатися. Можливо, скоро ти знову переродишся. — Він різко глянув на Мирослава й кинув: — Тобі пощастило сьогодні, звірятко.

Потім, не попрощавшись, покинув квартиру, грюкнувши при цьому дверима, а я впіймала суворий погляд Мирослава.

— Що це було? — серйозно спитав він.