Розділ 21. Тінь Чорнокнижника

Шлунок скрутило у вузол, спазми не припинялися, у скронях стукало, а до обличчя прилила кров.

Кров…

Липка, чужа субстанція висихала на долонях. А я сиділа на колінах і намагалася не дивитися на тіло людини, яку щойно вбила. Бо розуміла: якщо подивлюся, то усвідомлюю. І пошкодую.

Адже я не вбивця.

Кому я брешу? Влад ще тоді досить ясно висловив думку щодо сольвейгів. Можливо, я не хочу бути такою, але природа бере своє. Ось вона — твоя суть, Поліно. Залишаєш мітки у вигляді білястого попелу та крові на підлозі.

Кохання. Ха! Смерть — твоє призначення. Ти бісова машина для вбивств.

— Тримай.

Я звела очі. Лара простягала мені пляшку з водою з таким виглядом, ніби я просто впала десь у пустелі від спеки. На тіло чаклуна захисниця не дивилася, але й не уникала, як я. Немов труп посеред спортзалу — сміття, недостойне її уваги.

— Дякую.

— Це лише мінералка.

— Не за воду. За допомогу, коли Тан…

Вона знизала плечима.

— Ми — атлі. Мусимо допомагати одне одному.

— Вставай. — Іра підійшла, простягла руку, і я невпевнено прийняла її допомогу. — Чудовий план!

— Дякую, — здавлено відповіла я.

Щось я надто часто дякую дівчатам, з якими раніше сварилася. Невже я зруйнувала всі прокляття на світі?

Мигцем я подивилася на Влада. Навіть серце тьохнуло від вигляду обличчя, пригніченого та знищеного поразкою. Кожен із нас має щось важливе, непорушне, і для Влада це була непокора. Промовивши слова присяги, він зрадив собі. Прогнувся під обставини, наплювавши на власні принципи.

Я знала, як це боляче. І величезною теплою хвилею в мені прокинулося співчуття, заполонило груди та виступило сльозами на очах.

Я зусиллям волі відвела погляд і нервово усміхнулася Ірі.

— Іди, вмийся, — спокійно і якось тепло сказала вона. Повернулася до атлі та королівським тоном наказала: — Приберіть тут усе.

Замашки спадкоємиці. Дружини вождя. Втім, вождя в атлі поки що немає…

Але, як не дивно, Іру послухалися. Дівчата заметушилися, обминаючи скривавлене тіло, а до мене підійшов Гліб.

Я сьогодні пряма зірка. Якби живіт так не крутило, а перед очима не пливли чорні кола, мабуть, загордилася би.

— Ти як? Тримаєшся?

— Мені зле, — простогнала я.

Я не брехала — я почувалася дедалі гірше, жила нестерпно нила, з нею разом боліли долоні та чомусь коліна. Кола перед очима злилися в одну чорну пляму, яка стала практично безпросвітною. У вухах загуло, зовнішні звуки, навпаки, притихли, злилися в далекий і одноманітний гомін.

Я заплющила очі та почула спотворений голос Гліба:

— Ти в порядку?

Мене вистачило лише на те, щоби помотати головою і спертися на нього.

— Кен Тана, — сказала Кіра зовсім поруч, і в її голосі мені почулася скорбота.

— Ритуал викачування жили, — задумливо промовив звідкись праворуч Пилип. — Що ж, справді розумний план.

А далі світ закрутився кольоровим калейдоскопом, звуки стихли, тактильні відчуття зникли — я ніби плавала в невагомості десь далеко від землі.

Коли розліпила очі, на мене дивилася стеля. Моя стеля, вірніше, стеля моєї кімнати, від якої я вже встигла відвикнути.

— Ось це тебе торкнуло! — видав Гліб і вдивився мені в обличчя.

Я посміхнулася. Тіло більше не боліло, але я відчувала неабияку втому.

Озирнулася: усе тут лишилося, як було. За винятком сов — широке світле підвіконня спорожніло, і на нього так і просився хоча б кактус.

— Я надто близько до серця сприйняла реалізацію свого плану, — тихо сказала я.

— Швидше, близько до шлунка.

— Мій шлунок мене зрадив. Я з ним більше не дружу. Це ж треба, так зганьбитися на очах у всього племені.

— Жартуєш? Вони й досі шоковані. Ти б бачила обличчя Влада!

— Я бачила його. — Я скривилася. — Воно побите.

— Ну, а ти? — Гліб дбайливо відсунувся і хитро глянув на мене. — Почуваєшся господаркою планети?

— Чого б це?

Тільки тепер я помітила, що руки все ще змащені в крові. Як і одяг.

Яка гидота! Тепер доведеться викинути, а я так любила ці джинси.

— Як чого? У тобі тепер кен чаклуна. А ти не зрозуміла — через це тебе так плющило. Ніж виявився непростим. Протикаєш жилу — і користуйся силою. Впевнений, Вермунд цього й хотів від поєдинку. Тож ти не тільки Тану носа втерла, Поліно.

— Кен Тана? У мені? — Я притулила долоню до живота. Усе не могла збагнути те, що сказав Гліб. В’язка, темна, смоляниста субстанція тепер у мені.

Від цих думок я мимоволі сіпнулася і сіла.

І що тепер робити з нею?