​​Розділ 20. Поєдинок

Пам’ятаю, ще коли працювала секретаркою, шалено любила суботи. У суботу можна було спати хоч до обіду, а потім до півночі дивитися телевізор, не переживаючи, що наступного ранку треба рано вставати. Вихідний перед вихідним — що може бути краще?

З роботи я звільнилася, а любов до суботи залишилася. Але після цієї, напевно, решта приречені опинитися в списку найгірших днів.

У домі було тихо. Занадто тихо для заповненого людьми приміщення. Але я не здивувалася. Напругу в повітрі можна було різати ножем, а атлі, хоч і розбилися по купках, але були дружні, як ніколи.

Гліб підійшов і взяв мене за руку.

— Не передумала?

Я похитала головою.

Серце билося сильно, біля самого горла. Може, попросити Кирила зварити заспокійливий відвар? Але йому зараз не до того. Нам усім не до того. Та й мені не можна розслаблятися.

— Поговорю з Кірою, — сказала я і попрямувала до кімнати дочки, але зупинилася — з вершини сходів на мене пронизливо дивилася Ірина.

От дідько! Тільки сварок із дружиною Влада мені сьогодні не вистачало. Як не вчасно. Втім, я завжди можу нагрубити та уникнути діалогу. Гадаю, прийшла пора вчитися.

— Провидице, — гордо вигукнула Ірина й почала повільно спускатися вниз. — Чи можу я поговорити з тобою?

Я зітхнула і пробурмотіла:

— Що ж, як не терпить, поговорімо.

Якщо чесно, я не знала, як їй у вічі дивитися. Насправді в мене не було ненависті до цієї дівчини, а ось її неприязнь до мене цілком можна було зрозуміти. Особливо після сцени в кімнаті Лари. У мене сьогодні складний день, але нехай висловиться, якщо має бажання. Думаю, Ірі не легше, ніж мені — адже на поєдинку буде вирішуватись і її доля теж.

У кабінеті було неприродно тихо. Тихіше, ніж у всьому будинку. Лише годинник розгойдував довгий маятник, неминуче наближаючи годину бою. Протяг із відчиненого вікна злегка розгойдував фіранки.

Іра увійшла перша, до мене не обернулася — притулилася долонями до відполірованої темної стільниці та мовчала. Я зачинила за собою двері й зупинилася біля порога. З нею було нестерпно важко перебувати поряд — аура колишньої спадкоємиці мітакі пригнічувала. Втім, можливо, відчуття були викликані не близькістю Іри, а поєдинком.

— Ти бачила? — запитала вона глухим голосом і повернулася. У мене в буквальному значенні слова стислося серце — такий переляк був написаний на зазвичай впевненому дівочому обличчі. Переляк та розпач, а ще віра — наполеглива, сильна віра в перемогу Влада та крах чаклуна. — Бачила результат поєдинку?

Я похитала головою.

— Ні, чого ти взяла?

— Ти — провидиця, і, можливо… — Іра замовкла. Здалося, вона зараз розплачеться. Просто тут. Перед дівчиною, яку має ненавидіти, але чомусь говорить із нею про майбутній бій.

— Я не контролюю видіння, — сказала я м’яко й додала: — На жаль. До того ж поєдинок — не зовнішня загроза. Це внутрішнє питання атлі.

— Ти любиш його?

— Я… кого?

— Влада, кого ж ще! — роздратовано пояснила Іра і сплеснула руками. — Втім, не відповідай. Я, здається, уже зрозуміла.

— Не думаю, що нам варто про це говорити. — Я відвернулася і підійшла до вікна. Відсунула фіранки.

День був напрочуд сонячний і теплий. Наче десь вдалині спалахнуло літо, а до нас дійшли лише відлуння — світлі й радісні, але настільки недосяжні, що ставало тужливо.

Тан стояв вдалині, біля самого паркану. Чаклун склав руки за спиною і дивився в далечінь, і від його пози, від впевненої постави, абсолютно розслабленої та гордої, мені стало ніяково. А в душі народилася червоточина сумнівів, розростаючись і сверблячи в мозку неспокійними думками.

Ні, не можна думати про погане! Навіть якщо воно станеться.

— Чому? — запитала Іра, і я повернулася до неї.

— Тому, що він твій чоловік.

— Я не дурна, Поліно, — гірко посміхнувшись, сказала вона. — Помітила, як він на тебе дивиться і як ти дивишся на нього. Мене не залишає відчуття, що я з’явилася в атлі невчасно, але, повір, я не знала. Коли Влад приїхав просити мої руки після місяця знайомства, я здивувалася. І, можливо, зробила помилку, так необачно погодившись.

— Влад буде тобі чудовим чоловіком, — впевнено сказала я. — Обіцяю, те, що сталося в кімнаті Лари, ніколи не повториться.

— Він приходив до тебе нещодавно, адже так?

— Так, але нічого не було. — Я подивилася прямо їй у вічі та впевнено додала: — І не буде.

Вона кивнула.

— Я маю бути зараз із ним. Як дружина. — Іра голосно видихнула, і я зрозуміла, що відчуваю її біль, як свій. Дивно вийшло, адже я ніколи не думала, що говоритиму з нею так відверто. Ні з ким із його жінок у мене не було таких розмов. — Молись, Поліно.

Вона відвернулася і вийшла, а я прошепотіла вже в порожнечу:

— Я зроблю трохи більше.

Кіру я знайшла в спальні. Дочка сиділа на ліжку, схрестивши ноги, і дивилася прямо перед собою.