Розділ 19. Просто довіряй

Ненавиджу ритися в чужих речах. Немов нахабно лізеш у чиєсь життя, переходиш межу і крадешся, як злодій, ворожою територією. Особливо якщо це територія Лари.

Гліб зателефонував пів години тому й попросив привезти деякі речі захисниці. Лара винайняла квартиру в Житомирі, і Гліб допомагав їй облаштуватись. Лара відмовлялася жити в одному будинку з Таном, і я чудово її розуміла.

— Вирішила пограбувати Ларису? — насмішкувато запитав Влад, і я від несподіванки здригнулася.

І справді, виглядаю злодюжкою в ідеальному світі панчіх і парфумів. Здавалося, ще трохи і я просочуся тонким французьким ароматом.

А він ще і знущається!

— Дуже смішно, — пробурчала я, запихаючи нічну сорочку в сумку. Здається, все. Ах так, пудру забула. Тепер точно все.

— Поспішай, а то Лара повернеться, і застане тебе тут. Пояснювати доведеться.

— Лара попросила привезти її речі. Однаково їду до Житомира.

— Нагадай, коли ви стали найкращими подружками? Світ атлі перекинувся з ніг на голову?

— Світ атлі перекинувся, коли Тан оселився в цьому будинку.

Влад підійшов, вдаючи, що вивчає шпалери на стінах. Повільно, граційно, як тигр перед стрибком. І мені знову перестало вистачати кисню. Напевно, щоразу, коли він входить, потрібно відчиняти вікно. А краще балконні двері.

— Тан оселився, ти поїхала… — Він перевів на мене погляд. — Я скучив. А ти?

— Мені ніколи сумувати.

Я щосили намагалася виглядати незворушною. Ігнорувати прискорене серцебиття та легке запаморочення. І постійно нагадувала собі, що треба дихати.

— Ти не відповіла, коли я просив тебе подумати.

Знову небезпечна тема. Не треба було приїжджати. Попросила б Риту — зібрати речі не така вже відповідальна справа.

Хоча кому я брешу? Коли Влад щось задумав, він домагається свого. А ще він чудово знає, де я мешкаю.

— Я відповіла, — твердо сказала я. — Моя відповідь — ні. Що за дурниці? Із чого ти взяв, що можеш просити мене про таке? Ти не подумав, що в мене теж може бути особисте життя?

— А воно є?

— Звичайно, є. І взагалі, мені ніколи.

Я постаралася пройти повз, але він міцно вхопив мене за руку. Сильна долоня лягла на потилицю, гарячий шепіт обпік щоку:

— Досить бігати від мене.

Я спробувала вирватися — не вийшло. Обійми стали міцнішими, погляд вимогливіший. А потяг — практично непереборним. Хотілося поринути в нього, пірнути під воду й ніколи не виринати більше. Дихати його диханням…

— Владе, будь ласка, відпусти.

Чорт, ну й де ця твердість, коли вона така потрібна?

— Не завадила?

Гордовитий жіночий голос наче крижаною водою облив. У мене навіть за вухами заніміло від напруження, і відчула я себе так, ніби мене справді застукали на місці злочину. Відступати було нікуди — у середині дверного отвору зі складеними на грудях руками стояла Ірина.

Те, що ми зі спадкоємицею мітакі не потоваришуємо, я підозрювала. Але якось не хотілося, щоб сильна войовниця ненавиділа мене. Особливо через Влада. Особливо коли я для себе вже все вирішила.

А Влад… Спеціально ж провокує! Інакше як пояснити його поведінку, коли дружина в домі? Чорт, вона його дружина. А я? Хто?..

Я різко вирвала руку й міцніше стиснула сумку з речами.

— Треба стукати, перш ніж входити, Іро, — сухо кинув Влад.

Від такого тону мені завжди здавалося, що я меншаю зростом. Хоча куди вже менше — і так метр із кепкою.

І раптом подумалося: а що я тут роблю? Не в атлі, а в цій кімнаті, з ними? Якось це ненормально. Нетактовно й недоречно.

Мені здалося, що вона зараз зніяковіє. Опустить очі або просто подивиться холодно, але мовчки, як Лара. Але Іра спокійно відповіла:

— У своєму будинку я звикла до відчинених дверей. Але, можливо, в атлі не так заведено. — Вона занесла кулак і, не зводячи з Влада колючого погляду, тричі голосно вдарила по дверному полотну. — Тепер мене тут сприйматимуть?

— Я піду, — глухо промовила я і попрямувала до дверей. Ірина перегородила мені дорогу і в’їдливо сказала:

— Чого ж ти, залишайся. Тобі не здається, що ти маєш бути присутньою?

У такі моменти я ненавиділа свій маленький зріст. Каблуки почати носити, чи що? Хоч вище виглядатиму. А ось Іра до цього не була такою високою…

— Ні, не здається, — сказала я. — Упевнена, я тут зайва.

— Чудово, що ти ще пам’ятаєш це, — зло прошипіла вона.

Я не хотіла з нею сваритися. Тим більше на очах у Влада. Але її остання фраза просто розлютила. Чи то сутність сольвейга прокинулася в мені, чи виграла банальна гордість — хто вже тепер розбере.

Я підняла підборіддя і люто сказала:

— Я — атлі, якщо ти забула! І в цьому будинку для мене завжди буде місце. А якщо в тебе проблеми із чоловіком, нічим допомогти не можу. Вирішувати їх доведеться тобі.