Розділ 18. Весілля

Я була просто щаслива, коли всі розійшлися. Тиша та спокій — що може бути краще? Гліб допоміг мені прибрати зі столу і дрімав на дивані. Я подумала, як усе ж добре, що він у мене є. Саме завдяки йому завтрашній ранок буде спокійним. Я вкрила його пледом і лагідно погладила по волоссю.

Потім з огидою викинула чорну квітку в смітник. Страшна краса — я до такої не звикла, і точно не хотіла звикати. Не роздумуючи, зав’язала пакет і винесла його на смітник.

Коли у двері подзвонили, я здригнулася. І вилаяла себе. Хіба так поводяться сильні сольвейги?

Я кілька разів вдихнула та видихнула. Підійшла до вічка.

Перед дверима стояв чоловік. Незнайомий. Високий. Сіра майка, що обтягує мʼязистий торс, русяве волосся трохи вище плечей завивалися на кінцях. Я подивилася на годинник: майже північ. Навряд чи хтось прийде в такий час дізнатися, як пройти до бібліотеки.

Про що я думаю взагалі? Адже, як нещодавно правильно помітила: я — сольвейг. Якщо що, вдарю кеном. Ну, чи Гліб прокинеться і вдарить.

Я відчинила двері.

Усмішка в чоловіка була промениста, а очі хитрі. Він був симпатичним і, здавалося, добродушним. Поза ловеласу: одна рука в кишені спортивних штанів, в іншій — прозорий пластиковий контейнер.

— Вітання. Я ваш сусід із п’ятдесят другої квартири. Переїхав нещодавно й ось… Не повірите, але цукру нема ні грама. У вас світло горіло — я з вікна побачив. — Він простяг мені руку і представився: — Мирослав.

— Поліна.

І лише відповівши на рукостискання, я зрозуміла, що він хижак. Висмикнула долоню і подивилася на чоловіка з підозрою. Навіщо він прийшов так пізно? Що йому треба? Доля навчила мене ставитися з побоюванням до будь-яких сильних типів. Відразу згадалися особливості мого кена.

— Я вдало зайшов, — абсолютно незворушно промовив він. — Ти живеш тут одна?

— Я? Так… тобто ні… А тобі навіщо?

Раптова фамільярність із різким переходом на «ти» мені не сподобалася. Дратували його нахабство й напористість, і я почувала себе некомфортно — стою з ним наодинці на сходовому майданчику. Треба було розбудити Гліба…

— Я не хотів налякати. — Мирослав відступив і зніяковіло усміхнувся. — Просто ти тут одна, без захисту, і я подумав: негідно хижачці одній залишатися. Без племені…

— А хто сказав, що я без племені? — здивувалась я і склала руки на грудях.

— Ну, ти ж тут одна. Чи не так?

— Ти, здається, за цукром прийшов. — Я потяглася до контейнера. Захотілося якнайшвидше від нього відв’язатися. Водночас мучила дика цікавість. Хто він? Звідки тут? З якого племені? І чому Влад жодного разу не згадував, що в Житомирі є ще хижаки? Адже плем’я, яке жило тут багато років тому, давно покинуло місто.

Мирослав без зайвих слів вручив мені контейнер, і я зникла за рятівними дверима.

Ні, не буває таких збігів. Щоб сильний хижак селився з тобою на одному сходовому майданчику й нічого не знав про те, що ти сольвейг. Йому точно щось від мене потрібно. Кров? Кен? А може він і є той таємничий драугр? Хто вони такі та як відрізняються від нас? Чи вміють маскуватися під доброзичливих сусідів?

Під лопатками звело від неприємних думок. Якщо мої припущення вірні, не можна видавати присутність Гліба у квартирі. Якщо помру, то краще одна…

Але може, він і не вбиватиме мене. Я не надто відновилася після виснаження.

Чорт, що за думки? Із чого я взяла, що йому від мене щось треба? Окрім цукру, звичайно. З моїм минулим не дивно стати параноїком, і це зовсім не означає, що всі довкола — вороги.

Я наповнила контейнер цукром, але руки настільки тремтіли, що він просипався на гладку поверхню кухонного столу. Потім приберу. Зараз головне — сплавити непроханого сусіда.

Я відчинила двері з натягнутою, нещирою посмішкою. Уявляю, як вона виглядала збоку. Але краще вже так, ніж причаїтися у квартирі й не відчиняти — тоді Мирослав точно подумає, що я дикунка.

— Тримай. — Простягла йому цукор.

— Дякую. Ти моя рятівниця!

— У тебе немає племені? — запитала я, обережно промацуючи ґрунт. Зазвичай хижі живуть племенами, і якщо він оселився тут, значить, зречений, чи може…

— Є. Тобто було. Моє кревне плем’я — альва. Їх усіх убив древній. Я приїхав сюди зі Львова, а дорогою присвятив кількох людей. Назву міняти не став — я все ж вождь.

— Ого! — вирвалося в мене. — Тобто… Я хотіла сказати, мені шкода. Стародавній може принести багато горя.

— Стародавні рідко втрачають слід. Нехай бережуть тебе боги від зустрічі з таким мисливцем, Поліно.

Мені згадалися яскраво-червоні маки на чорній сорочці, напівбожевільний погляд і знаряддя для тортур.

— Мені б дуже не хотілося зустрічатися зі стародавнім, — запевнила я.

— Чому ти живеш тут одна? Тебе вигнали?

— Ні! — Я так швидко відповіла, що сама здивувалася. Здивувалася, як подіяла на мене ця фраза. Адже нещодавно я була так близько до вигнання. Якби Влад не погодився на пропозицію Тана… — Мені просто тут комфортно. Самій.

— Захист хороший, — схвально кивнув мій гість, вдивляючись у верхню частину дверного отвору. І що він там побачив? Хоч убий — не відчувала жодного захисту. Втім, я його рідко відчуваю — погана з мене захисниця. — Я навіть не одразу його помітив.