Розділ 17. Входини

Білі стіни виглядали самотньо і зловісно, наче це не квартира, а лікарняна палата. А в іншому було навіть затишно. Гліб викинув старий затертий диван, а замість нього посеред кімнати красувався новий — величезний, світлий та мʼякий. На нього з розбігу і впала Кіра. Закинула ноги на спинку й лукаво підморгнула.

— Я також хочу окрему квартиру! Як гадаєш, Влад дозволить?

— Сумніваюся, — скептично відповіла я, згадуючи нашу з ним останню розмову.

Краще б не згадувала! Груди в ту ж мить стягнуло невидимими мотузками, а в кімнаті стало темніше. Жаль затьмарив усе перед очима, але Кіра одразу розвіяла його променистою усмішкою.

— Шкода. Але може, воно й на краще. Можливо, він нарешті зрозуміє, що ми з Таном любимо один одного, і дозволить нам вінчатися.

Гліб закотив очі, усім виглядом показуючи, як він ставиться до такої перспективи, але вголос сказав:

— Спочатку присвятися, сопля!

Кіра хотіла щось відповісти, навіть рота розтулила, але тут у неї задзвонив телефон, і дочка пурхнула на балкон. Тан дзвонить, напевно. Хай. Поки що потрібно абстрагуватися і не думати.

— Переживаєш, що не зможеш? — обережно спитав Гліб і поклав мені руку на плече. — Через неї?

— Ні. Якщо Тан поводитиметься мирно, нічого не доведеться робити.

— Він не поводитиметься.

— Тоді Кіра зрозуміє, що він за людина, — різко промовила я. — А мені буде простіше — адже він їй збрехав. І мені.

Гліб кивнув, але далі допитуватися не став. Обвів поглядом обставу кімнати та запитав:

— Ну як тобі?

Я простежила його поглядом. Дивитись особливо нема на що — з Гліба жахливий декоратор. Окрім куточка в кімнаті — низький журнальний столик із темного дерева й чомусь трюмо. Треба буде відтягти його в коридор, бо там зовсім порожньо. У кутку, поруч із напівзасохлою драценою, самотньо причаїлося крісло. Ось і всі меблі. Хоча в порівнянні з тим, як було обставлено квартиру до цього, тут навіть затишно. А ще на вікнах зʼявилися штори.

— Вражає, — чесно відповіла я і додала: — Дякую.

— Ходімо спальню дивитися.

Спальня виявилася по-справжньому домашньою. З килимом, ліжком, комодом та квітами на підвіконні. Навіть нічники на тумбочках стояли, а мереживне покривало робило кімнату по-справжньому жіночою.

Я усміхнулася і міцно обійняла Гліба.

— Подобається? — тихо спитав він.

— Дуже. Тільки… Можна я викину мереживо?

— Роби що хочеш. Тепер це твій дім.

Мій дім. Житло, куди я не зобов’язана нікого впускати. Де можу робити що захочу, хоч на голові стояти. І головне — де не буду щодня бачити Влада, стикатися з ним на сходах, у вітальні чи кухні. Де не доведеться щодня перемагати безнадійність і дику тугу від того, що я змінити не в змозі. У мене буде щось своє, особисте.

Я навіть мріяти про таке не могла.

— Я вже говорила, як сильно люблю тебе?

Я притулилася до Гліба, а він пробурчав:

— Ти взагалі такого не казала…

— Так от кажу. Щоб знав.

— Вермунд не присвятив Кіру, — похмуро промовив він і розімкнув обійми. В очі не дивився, здавався відстороненим та чужим. Навіть повітря просочилося цією відчуженістю, що збивало з пантелику.

— Думаю, він не хоче поки що. Через Тана, — здавлено відповіла я.

— Правильно. Поки все не втрясеться, краще нехай побуде непосвяченою. Невідомо, як чаклун на неї впливає… — Він визирнув у коридор — мабуть, переконатися, що Кіра не підслуховує під дверима. — Тільки ти маєш розповісти йому. Ну, про свій план. Інакше він тобі його просто зірве.

— Якщо розповім, точно зірве. До того ж у нас зараз погано виходить розмовляти.

— А, весілля… — намагаючись здаватися байдужим, сказав Гліб. — За два тижні він перестане бути вільним чоловіком.

— Він ніколи їм не був, — пирхнула я. — Сподіваюся, скоро все стане на свої місця. А якщо в мене вийде, то…

— А якщо ні? — перебив Гліб. — Ти думала про те, що буде, якщо не зможеш, не встигнеш? Якщо…

— Жодних «якщо»! Зможу. Встигну. Тан ніколи не буде вождем атлі. Думаю, тут усі зі мною погодяться.

— Домбровська тебе поцілує, — погодився він. — Вона теж вважала за краще з’їхати, адже незабаром великий і жахливий Тан заїде до нашого дому.

— Тобі б тільки жартувати, — строго обложила я його. — Особисто я розумію Лару.

Гліб дістав цигарку й безцеремонно підкурив. Прямо посеред спальні. Я насупилась. Потрібно буде провести з ним серйозну розмову щодо куріння в приміщенні. Й обмежити простір для шкідливих звичок балконом.

— Незабаром Тан розлякає всіх дівчат, а в будинку стане пусто й нудно. Посеред вітальні на величезному троні сидітиме Іра Діркова та командуватиме нами.

— Вона любить командувати? — із цікавістю запитала я.

Захотілося більше дізнатися про наречену Влада. Яка вона — добра чи зла, жорстока чи справедлива? Чи має вона друзів? З ким ладнає в атлі? Адже їй, напевно, важко тут, далеко від дому, від власного племені… Від рідних.