Розділ 16. Пропозиція

— І тоді я вб’ю його, — сказала я, запиваючи черговий шматок гамбургера соком.

Гліб поклав голову на зігнуті долоні та заплющив очі. Здавалося, він злиться, і коли знову розплющить їх, виллє на мене цю агресію лайкою та криком. Але він лише похитав головою.

— Не зможеш. Ти не уявляєш, що це означає — вбити. Здригнешся, і все зірветься.

— Не здригнуся. І я знаю, що це таке. Нагадати? Я вбила Ріхара.

— Одна річ — убити мисливця, який напав на твою родину, і зовсім інше…

— Чаклун теж напав! — випалила я і відразу згадала, що ми знаходимося в людному місці. Відвідувачі кафе почали кидати на нас насторожені погляди, і я перейшла на шепіт: — Тан украв мою дочку, забув? Закохав у себе й хизується цим. Я це так не залишу!

— Влад нізащо не погодиться, — похмуро сказав Гліб.

— Владу не треба знати. Впевнена, він спробує сам. І я хочу, щоб він спробував. А ще сподіваюся, що Пилипу вистачить мізків не присвятити чаклуна.

— Тобі зараз несолодко, так? — Гліб кивнув і, здалося, вирішив змінити тему. — Нам усім несолодко, але тобі — особливо. Жити поруч із нею не зможеш, тож хочеш з’їхати?

Згадка про дівчину, яка приїхала з Владом, спалахнула в мозку хворобливою пульсацією. Вона — не просто захоплення. Не чергова коханка, яку потім легко кинути. Вона наречена. І незабаром стане дружиною. Я могла б збрехати собі, що мені все одно… Могла б, але не буду. Визнати власні слабкості — своєрідна сила.

— І це теж. Але не лише тому. Я хочу самостійності. З першого дня в атлі хотіла не залежати від нього. Це так нестерпно від нього залежати.

Гліб поклав на стіл ключі.

— Ну, так переїжджай. Меблі, щоправда, поки не всі завезли. Ти ж пам’ятаєш, там і спати не було на чому. Але найближчими днями все зроблять, я подбаю.

— Меблі? — приголомшено перепитала я.

— Я знав, що ти з’їдеш від атлі. Ще коли він уперше привів дівчисько до будинку — знайомитись. А поки ти лежала непритомна, я займався облаштуванням. Жінки ж люблять усілякі фіранки, скатертини. Та й ліжко має бути нормальне. Спальня в мене взагалі порожня. Я звик до дивану, та й багато мені треба? Пожерти та поспати. Ти — інша справа.

— Глібе…

— Ти це… помовч, — перебив він. — А то зараз кричати почнеш, а я ще не все сказав.

Він поліз у внутрішню кишеню куртки та витяг тонкий конверт.

— Ось. Тільки треба буде заїхати до банку, підписати якісь папери… я погано в цьому розуміюся, тож не запам’ятав.

Я розгорнула конверт.

— Що це?

— Зовсім осліпла? Кредитка.

— Це я бачу. Навіщо?

— Ти ж хотіла не залежати від Влада. Ось тепер не залежиш.

— Я хотіла працювати. А так… Що це взагалі? Звідки? Ти банк пограбував?

Я насторожено подивилася на друга. Він закотив очі, наче я спитала величезну тупість, і видав:

— Ага. Вкрав усі пластикові картки, що в них були. Тепер ось дарую дівчатам. — Зітхнув і різко посерйознішав. — Мої це гроші. Точніше, уже твої. Володій.

— Де ти взяв гроші? Ти ж не працюєш.

— Дивно, що не спитала раніше. На що ти думала, я живу? Бензин, сигарети, їжа. Вони, між іншим, грошей коштують.

— Але я… я ж… — Все, що я могла, це вирячитися на злощасну картку.

— Однаково в тебе не вийде нормально працювати, зрозумій. — Гліб узяв мене за руку. — Мисливці, Тан, казна-що ще в майбутньому може статися. А видіння? Ти ж ризикуєш щоразу потрапити під машину, звалитися в яму або зганьбитися на діловій зустрічі. Хоча які зустрічі? Освіти в тебе немає. Влаштуєшся офіціанткою чи секретаркою. Не вистачить навіть на їжу. Що це за незалежність?

— Але ж ти звідкись узяв гроші? Даєш мені… Що це взагалі?

— Альберт — мій вітчим, був не бідний. Своїх дітей не мав і залишив мені те, що нажив.

— До чого тут я?

— До того, що Влад, швидше за все, тоді мав рацію. Важко це визнавати, але Юліана була не тією дівчиною, якій варто довіряти. Ти не така. — Він уперто посунув до мене конверт. — Візьми гроші.

— Ні. — Я відсунула його назад. — Ти знаєш, як я ставлюся до благодійності.

— Ти зовсім… — Гліб голосно видихнув і, здавалося, знаходився на межі того, щоби брудно вилаятися посеред кафе. — Я жалів тебе колись? Можливо, підтирав тобі соплі, коли ти плакала через Вермунда? Послухай мене і зрозумій, нарешті: жалість — це останнє почуття, яке я відчуватиму до тебе. Я роблю це, тому що ти мій друг і ти, чорт забирай, заслужила! Ти билася за мене, пішла до мисливця, коли я загинався від зречення. Вирушила до Влада, знаючи, який він злий. Просила за мене, і певен, дійшла б до Первозданних. Ти уклала цей бісів договір із Чорнокнижником, щоб витягти мене з того світу. І не говори нічого про атлі — я знаю, що насамперед ти хотіла витягти мене. Ні з ким у мене такого не було.

— Ти ніколи не говорив про гроші. Я і подумати не могла…

— Ти ніколи не питала. А знаєш чому? Тобі це абсолютно байдуже. Я ж пропонував тобі, пам’ятаєш? Ну, тоді я ще напився добряче, і мені знесло дах. Думав, ненавидітиму себе до смерті.