Розділ 15. Старі зв’язки

— Треба поговорити з Пилипом, — сказала я, коли Гліб припаркувався біля будинку Віки, у знайомому з дитинства районі.

Повітря пахло булочками й паленим прілим листям. На балконах гойдалася під поривами вітру білизна — господині ловили останні сонячні дні перед похмурим листопадом.

— Думаєш, Макаров може зрадити атлі? — насупився Гліб.

— Боюся, як би він цього вже не зробив. Занадто впевнено поводився Тан.

Я все більше розуміла, наскільки самотня. Не тільки я — усі ми — атлі, закуті кожен у свою шкаралупу, зі своїми образами та гонором, не розуміючи, що коли ми не єдині, нас легше зламати. Прийде якийсь підступний чаклун чи стародавній мисливець, і від колишньої величі не залишиться сліду.

А чи була вона — велич? Одна тільки назва — сильне плем’я. А насправді й немає нічого. І я спіймала себе на думці: дуже хочу, щоби було. Можливо, багато в чому це залежить саме від мене.

Інстинктивно я взяла Гліба за руку. Потрібно відкинути все — недомовки, ненависть, нерозуміння. Відкинути та згуртуватися. Зараз. Тому що завтра може бути пізно. Завтра життя атлі може кардинально змінитися, і всі ми опинимося в пеклі.

Так, Чорнокнижник непогано підготувався. Але нас більше. І ми — сім’я. Попри все.

— Розкажеш, що задумала? — похмуро запитав Гліб.

Я кивнула.

— Пізніше. Віку сто років не бачила. Заодно спитаю в неї, може, знов допоможе мені з роботою.

— Слухай, ти це… — Гліб зупинився перед входом у під’їзд і розгорнув мене до себе. — Про роботу поки не кажи. Маю до тебе справу. Важливу. І прибуткову.

— Ого!

— Ну так. — Він відвів погляд і почухав перенісся. Взагалі поводився дивно — скупо, відсторонено. Наче й не Гліб зовсім. — Давай після заїдимо кудись поїсти, там розкажу.

— У тебе все нормально? — допитливо поцікавилася я.

— Ні. Чаклун у Житомирі, забула? Як може бути все гаразд?

— Нічого, подолаємо, — зло процідила я і зробила крок у під’їзд.

Давно я тут не була. Пофарбовані синім стіни поблякли, фарба на них зморщилася, облізла, а подекуди була подряпана й немилосердно заплямована похмурими графіті. Кожна сходинка, кожна щербата плитка віддавалася у свідомості невиразними, напівзатертими спогадами про дитинство.

Запхавши непотрібну ностальгію глибше, я рішуче натиснула на кнопку дзвінка. Він різко завищав і відразу затих, занурюючи похмурий під’їзд у не менш похмуру тишу.

Віка відчинила не відразу — спочатку був звук розтоптаних капців, потім секундне замішання біля дверей, щоб глянути у вічко, а потім замок клацнув, повернувся, і з’явилося здивоване обличчя подруги.

— Вбити тебе мало! — роздратовано видихнула вона й тупнула ногою. Гліб у мене за спиною хмикнув, а я винувато усміхнулася.

— Впустиш?

Подруга роздратовано видихнула і відійшла на крок, пропускаючи нас із Глібом в осередок моєї юності та наївності.

Ми пили ароматний чай із лимоном. Я залізла з ногами на широкий затишний диван, а Гліб розкинувся поряд, раз у раз пірнаючи рукою у вазу з печивом. Ненажера! І як ми тільки потоваришували? Зараз точно все з’їсть, а мені за розмовами нічого не залишиться.

— Ну, розказуй, — гнівно зиркнула на мене Віка. — Де пропадала так довго? Чому не дзвонила? І якого біса, скажи на милість, я мушу за тебе переживати?!

Я зніяковіло опустилася, а Гліб видав:

— Та ніколи їй було. Мисливців стародавніх мочила, а потім воскрешала людей. Уся в справах.

Я вся похолола — від верхівки до кінчиків пальців ніг. І тут же метнула льодяний погляд на друга. Але Гліб на мене не дивився — невинно усміхнувся Віці та взяв із вази передостаннє печиво.

— Дуже смішно, — відповіла Віка, але голос її здригнувся, а погляд вп’явся в моє обличчя, ніби вона сподівалася відшукати там підтвердження чи спростування дивним словам Гліба.

— Нічого смішного, — як ні в чому не бувало, продовжував Гліб, — коли в тебе земля набилася у всі щілини. Я потім тиждень ще вуха відмивав, не кажучи вже про волосся.

— Глібе! — хрипко видохнула я його й закашлялася.

— У твого друга своєрідне почуття гумору, — пробурмотіла Віка, але голос був настороженим і навіть зляканим. Відразу захотілося забрати звідси Гліба й надавати йому тумаків.

Скориставшись нашим замішанням, він узяв останнє печиво й поклав його до рота.

Потім демонстративно випростався, виставив долоні вперед, ніби кажучи «зараз усе буде» і промовив, дивлячись прямо на Віку:

— Хочеш, фокус покажу?

— Глібе! — Я схопила його за рукав, але він різко висмикнув руку.

— Ти ж казала, вона друг. Не можна дружити з хижаком і не знати про нього правду. І взагалі, хіба не тут тебе мало не вбив мисливець?

— Про що він говорить? — занепокоїлася Віка.

— Якщо вона друг, як ти кажеш, — проігнорувавши її запитання, продовжував Гліб, — то зрозуміє і прийме тебе. Якщо ні… Ти чудово знаєш, чого вартий час хижака. А переживання не до чого хорошого не привездуть. Он Домбровська все літо переживала — надивився.