Розділ 14. Перспективи

Є одне дуже розумне прислів’я: «Найтемніший час перед світанком». Якщо це правда, то сонце явно запізнилося.

Прокинулася я близько першої години дня. Шия заклякла з незвички спати в чиїхось обіймах — всю ніч я притискалася до Гліба, нервово прокидаючись і обіймаючи його сильніше. Весь час здавалося, що змерзну. Я тремтіла й куталася в ковдру, а Гліб гладив мене по голові, щось шепотів, але я не пам’ятала слів. Усе було, як у тумані.

Під ранок, коли за вікном засіріло, мені стало легше. Небуття огорнуло теплом, я поринула в спокійний сон без сновидінь та тривог.

Розплющивши очі, я не змогла стримати усмішки. Спляче обличчя друга — маска безтурботності та спокою — розчулило. Адже, по суті, у цій людині сконцентрувалося все добре, що було в моєму житті.

Довіра та надійність.

Адже ми завжди шукаємо те, чого нам не вистачає.

Я обережно підвелася, порилась у кишенях його куртки, вийшла на балкон. Свіже жовтневе повітря холодило оголені ноги. Я закуталася в халат, чиркнула запальничкою. Потім довго дивилася, як тонкий струмок диму звивається в танці, прямує вгору й розчиняється десь у піднебессі.

Вчорашній день бачився якимось нереальним, туманним і через те тривожним. Але все ж несправжнім. Здалося, вийду з кімнати, а в атлі все як і раніше, як до приходу чаклуна: немає жодних дітей, магічних ножів і симпатичних дівчат із мітакі. Я не впускала налі, не спілкувалася з мисливцями, а Первозданний не проникав мені в жилу, щоб забрати весь кен.

Жаль, що не можна втекти від реальності, вигадати собі нову й жити щасливо…

— Поля?

Я обернулася. Гліб сидів на ліжку, ворушив волосся, що стирчало на всі боки, і виглядав при цьому дуже мило. Як добре, що я досі помічаю такі речі.

— Спи. Я тут постою…

— Чорта зо два! — Він різко підвівся і через секунду вже був поряд зі мною. — Хочеш плакати, плач при мені.

— Не хочу я плакати. Думаю. — Я повернулася і подивилася на заспаного друга. — Намагаюся розгадати задуми Тана. Кіра повернулася закоханою в нього, і я не впевнена, що тепер зможу його вбити.

— Вермунд зможе, — буркнув Гліб і теж закурив.

Кілька хвилин ми стояли мовчки, кожен у своїх думках, і я розуміла, що Гліб по-своєму має рацію. Може, мені варто відійти й подивитися, як Влад власноруч розправиться з Таном? тільки ось для цього треба, щоб Тан став атлі по-справжньому й кинув Владу виклик…

— Не хвилюйся, Тана ніхто не присвятить, — ніби прочитавши мої думки, заспокоїв мене Гліб. — По суті, це може зробити Пилип або Влад, але Влад не стане, а Пилип занадто боягузливий.

— Якщо тільки Тан не знайде спосіб вплинути на нього. Рита казала, він запав на Лару.

— Влад навряд чи дозволить Тану вдруге одну аферу з Ларою провернути. Та й узагалі з кимось ще.

— Крім Кіри, — похмуро промовила я.

Гліб нічого не відповів. Підкурив ще одну сигарету й поглянув у чисте осіннє небо, прозоре, блакитне з рваними хмарами, що повільно повзли на захід.

У двері постукали. Несміливо й тихо, але я здригнулася. Відчиняти не довелося — у кімнату обережно ковзнула Кіра і зніяковіло усміхнулася.

— Можна?

Чомусь стало ніяково. Вона наче моя дочка й той самий час не моя. Доросла. І нічого не вдієш.

— Звичайно, заходь, — я подивилася на Гліба. Він кивнув.

— Піду попрошу Кирила приготувати чергову порцію тієї гидоти.

Він пішов, і пришла незручність. Скувала рухи, думки, змусила почуватися невпевнено. А ще присоромила: курю тут перед дитиною. Хоча яка вона дитина?

— Скільки тобі років? — запитала я, входячи назад до кімнати й зачиняючи балконні двері.

— Вісімнадцять.

Вона, напевно, почувається, так само як я. Прийшла в дім до незнайомих людей, до жінки майже одного віку з нею, яку треба вважати матір’ю. І це при тому, що багато років її виховував чоловік, якого ненавидять у цих стінах.

— Чому ти повернулася? Тан наказав?

— Тан не наказує мені, — усміхнулася вона. Усмішка в неї була м’яка, а голос — вкрадливий і приємний. — Він попросив. Вважає, що жити в племені — благодать для хижака. Він, як ніхто, це знає.

Благодать — як пафосно! Вони всі, древні, схиблені на благодаті?

— Тан хоче очолити атлі, а не просто жити в племені. Він ненавидить твого батька і змусив мисливця викрасти тебе з нашого дому.

— Все складніше. — Кіра опустила очі і присіла на край ліжка.

— Де він зараз? Я маю на увазі, де мешкає? Не під нашими дверима, сподіваюсь.

— Тан має багато можливостей, не варто за нього переживати.

І знову легка усмішка, відчуженість. Напевно, буде важче, ніж я думала. Тиснути боюся, а м’яко говорити про чаклуна навряд чи зможу найближчим часом.

— Я можу зустрітися з ним? Поговорити?

— Звісно, ​​чому ні.

— Сьогодні?