Розділ 13. Що винен — оддати повинен

Трава у дворі тільки почала пробиватися через вологий, пухкий ґрунт. Зелені шматки на коричневому полотні. Я усміхаюсь. Вітер тріпає розпущене волосся. Сьогодні один із тих днів, коли мені майже не боляче. Атлі мертві, але я почуваюся живою. частиною світу.

Дивлюся, як Кіра робить незграбні кроки, нахиляється, щоби підняти втрачену іграшку.

Карі очі, трохи лукаві, дивилися не відриваючись.

«Вона чекає на відповідь, — подумала я розгублено. — Треба щось сказати. Хоч щось. Скажи щось, Поліно!»

— Ти це… даремно так на неї все вивалила. — Гліб з’явився звідкись праворуч, відтіснив Риту й обійняв мене за плечі, одночасно притримуючи. Зізнатися, це було необхідно — ноги вже відмовлялися тримати й так і норовили підігнутися.

Впасти на підлогу не хотілося. Хотілося прокинутися — адже це сон. Один із тих, туманних та таємничих, які снилися мені іноді. Попередження: мовляв, не шукатимеш, Кіра повернеться нескоро, дорослою.

Рука Гліба була напрочуд теплою і міцною. Хіба уві сні на таке звертаєш увагу?

— Я не хотіла, тобто… Не знаю, як ще сказати. — Дівчина виглядала збентеженою. Подивилася на мене й повела плечима. — Вибач.

— Кірі півтора року, — сказала я тихо.

— Було, коли мене забрав мисливець.

— Тан… Її забрав чаклун.

— Це складно. — Брюнетка опустила очі, і довгі пухнасті вії відтінили щоки.

Я злегка похитую колиску. Учора Кірі виповнилося два місяці — зовсім ще маленька, але така життєлюбна. Цікавиться світом, вбирає його, мов губка воду. І майже зовсім не спить. Коли я втомлююся, з нею порається Рита, але це таке щастя — спостерігати за сплячою дитиною! Маленька тепла грудочка. Смагляве личко, пухкі щічки, довгі, злегка завиті вії. Безперечно, виросте красунею.

Ось вона реальність — дика й непередбачувана. Місце, звідки хочеться втекти. Сховатись у купі прогрітого сонцем листя. Заплющити очі та сказати собі: «Нічого не було. Усе тобі наснилося, Поліно…».

Сон не закінчувався. Проникав у душу поглядом темно-карих, мигдалеподібних очей, таких знайомих, що від цього впізнавання хотілося кричати.

Я відірвала погляд від брюнетки й розгублено запитала:

— Владу дзвонили?

— Він уже їде, — подала голос Лара.

Я кивнула.

— Треба тебе влаштувати. Ідемо, покажу кімнату, — сказала я, не зводячи очей на дівчину. Назвати її Кірою язик не повертався. — Переночуєш поки що в гостьовій кімнаті, а завтра вирішимо з Владом… тобі ж потрібна власна.

— Тобі допомогти? — стривожено спитав Гліб, але я замотала головою.

Почувалася погано, але сили ще не вичерпалися. Впораюся. Далі подумаю, що із цим робити. Не можна розкисати.

Скільки разів останнім часом я казала собі цю фразу?

Сходами ми підіймалися мовчки: спочатку я, а за мною нечутною тінню — вона. Я провела її довгим коридором до гостьової спальні, увійшла, висунула шухляду комода і дістала чисту білизну. На автоматі перестелила ліжко, що далося важко. Виснаження давалося взнаки, повертаючись скаженою сонливістю і болем у скронях.

Нічого, скоро відпочину. Вип’ю карое, висплюсь, а потім…

Що потім?

Якщо раніше в мене був стимул: знайти Тана, забрати дочку, помститися, то тепер усі мої маніпуляції з налі виглядали смішними та марними.

— Ти втомилася? — обережно спитала брюнетка. Це її «ти» подряпало слух. — Маєш поганий вигляд, ніби довго не спала.

— Навпаки, я спала надто довго, — не повертаючи голови, відповіла я. — Це довга історія. Не впевнена, що хочу розповідати її зараз.

— Розумію… — Вона опустила очі.

— Ні. Не розумієш. І не зрозумієш. — Я голосно видихнула, очі защипало від сліз. Від сліз безсилля, образи, неможливості змінити все, що сталося за ці шалені місяці. — Я тримала на руках дитину, купувала одяг такого розміру. — Я розвела руки убік, позначаючи довжину дитячих суконь. — Укладала в ліжечко й довго спостерігала, як вона… як ти спиш… Подивися на себе — ти доросла. Зовсім інша. Незнайома мені людина. І все, що я робила, щоби повернути тебе — марно. Тому що якомусь бісовому чаклуну захотілося пограти людським життям!

— Не кажи так.

— Якщо чесно, я взагалі не знаю, як із тобою говорити. Про що… — Я присіла на ліжко, притулила долоні до щік, що палали. — Сюрреалізм якийсь…

Вона присіла поряд. Мовчки. Не переконувала ні в чому, не лізла з розпитуваннями. Склала руки на колінах і подивилася вперед. А мені шалено — до болю в грудях — захотілося її обійняти. Обійняти хоч когось, адже так зазвичай роблять, коли повертаються близькі?

Але натомість я запитала:

— Де ти була весь цей час? Чому так швидко подорослішала? Оля ж зовсім не змінилася, а ти…

— Оля завжди залишалася тут, у цьму світі. Ми з Таном були далеко за межею. У світах, де час тече інакше.

— Як у хельзі?

— Все складніше. У хельзу не пройти живим. Лише мертвий може провести. У тих світах, де ми жили, багато небезпек. Але й кена там достатньо. В одному з таких світів час тече швидше. Нам довелося затриматись…