Розділ 12. Блудна дочка

Я перебралася до себе. Тієї ж ночі — поки Влад був у душі. Він не заперечував, а наступного дня вдав, що нічого не сталося. Хоча його палкі слова не відпускали ні на мить. Втім, у патетиці Влад завжди був сильний, мені завжди було важко з ним сперечатися.

Ні, ми точно не схожі. Я, принаймні, не ріжу вени тим, хто мене любить. Не вбиваю їхніх дітей, хай навіть вони від страшних чаклунів.

Почувалась я набагато краще. Прокинулася наступного ранку й навіть змогла вийти на балкон. Повітря вже стало зовсім холодним і по-осінньому вологим. Листя пожовтіло й обсипалося, тільки яскрава газонна трава невблаганно нагадувала про втрачене літо.

Молочно-білий туман розчиняв сусідні будинки, линув до землі, плутаючись у гіллястих кронах дерев.

Мене так і підмивало зайнятися пошуками чаклуна. Але я розуміла, що слабка — і до воріт пішки не дійду. Як же дотриматися тієї межі — коли ти досить сильний, щоб вдарити Тана, але недостатньо, щоб тебе зʼїв давній вампір? Дилема. Хоча що переживати — зараз мені не загрожує ні те, ні те.

За кілька годин знову почало хилити в сон.

До смаку карое я навіть звикла — блювотний рефлекс виникав через раз і із часом навіть перестало нудити. До того ж Рита принесла поїсти — мʼясний бульйон та сухарики. Я проковтнула все з таким апетитом, що на мить навіть виникло бажання вилизати тарілку. І не дивно — стільки пити відвар із кущів.

Рита виглядала пригніченою, здебільшого мовчала й дивилася на підлогу.

— Ти посварилася з Пилипом? — спитала я навмання і, здається, вгадала.

Сестра голосно зітхнула, у своїй звичайній манері заломила руки, а очі заблищали від сліз.

— Він покинув мене, — сказала приречено. — Сказав, йому треба подумати, але я бачу, як він на неї дивиться!

— На кого?

Вона закотила очі, немов я запитала найбільшу дурню у світі.

— На Ларису.

— По-моєму, ти перебільшуєш, — насупилась я. — Наскільки я знаю, Лара має чоловіка. А в атлі вона завжди дивилася лише на Влада.

— То вона, а то Пилип. До того ж навряд чи Влад найближчим часом… — Вона замовкла.

— Що навряд?

— Нічого.

Я вирішила не уточнювати. Якщо чесно, то обговорювати Пилипа теж не дуже хотілося. Хотілося говорити про чаклуна. А ще краще знайти його. Узяти ніж та…

— Ти взагалі слухаєш мене? — перервав мої думки скривджений голос сестри.

Я неуважно кивнула, але, звичайно, я її не слухала. Була в той момент далеко від дому атлі — у невідомому місці, напевно, похмурому та страшному, поряд із дочкою, яку в мене відібрали.

Несподівано я зрозуміла, що Кіра близько. Так близько — тільки руку простягни, і дістанеш. І так далеко, як не була навіть тоді, коли на порозі кинутого Таном будинку я впустила першого налі. Тому що я вперше усвідомила остаточно: Кіри не було зі мною. Так довго не було. Весь цей час, поки я виганяла налі, спілкувалася з мисливцями, планувала помсту…

Й ось вона в Житомирі, а я не можу знайти її. Нестерпно!

Рита, образившись на мою неуважність до її проблем, пішла, і більше до мене ніхто не приходив. Мабуть, усі були зайняті своїми справами. Життя атлі продовжується, і це правильно. Ніколи не можна здаватись.

Після обіду я вирішила спуститися вниз. Влада швидше за все не було вдома, інакше він би давно зайшов мене провідати. А це означає, що ніхто не заважатиме. Ідеально! Зможу збільшити площу власного ув’язнення до першого поверху, а завтра спробую вийти на вулицю.

Ця думка посилила цікавість, і я, спираючись на стіну, вийшла з кімнати. До вітальні дісталася без пригод, хоча за поруччя трималася двома руками — не вистачало ще зі сходів впасти.

Холл зустрів незвичною тишею і безлюдністю. І куди всі поділися? Втім, робочий день же. А Аліна з Ксенією цілком могли вирушити за продуктами чи просто гуляти в саду.

Ідеальний час почитати у вітальні.

У мене, звичайно, була читалка з купою електронних книг, але ніщо не замінить шелесту справжніх сторінок, ваги паперової книги на колінах та аромату свіжозавареного чаю. На те, щоб зробити чай, у мене поки що не вистачить сил, тим більше Рита мене знатно нагодувала — більше однаково нічого в горло не полізе. А ось погортати книгу на самоті було дуже спокусливо.

Двері в кабінет виявилися відчиненими, і я зрозуміла, що там хтось є. А саме Пилип — він приглушено розмовляв телефоном, причому розмовляв із Владом про якісь секретні справи. Про що Влад може радитися з Пилипом? Вони ж ледь виносять один одного.

Я зупинилася за кілька кроків від дверей, схопилася рукою за масивний кований торшер — для страховки, і прислухалася. Розмова, мабуть, була в розпалі.

— Ви приїжджаєте удвох чи мітакі теж? — запитав Пилип і зробив невелику паузу, напевно, щоб Влад відповів. — А решта? Коли плануєш усе? Упевнений, що мітакі — найкраще рішення зараз? — А потім промимрив трохи роздратовано: — Як скажеш.

Я зрозуміла, що Пилип поклав слухавку, і я вирішила більше не ховатися. Взагалі. Навіть у тому, що чула розмову — нормальні люди, коли обговорюють секретні речі, зачиняють двері.