Розділ 11. Виснаження

— Треба було послухати мисливця, — повчально каже незнайомець зі сну і хмуриться.

Мені хочеться обійняти його. Обійняти та сміятися. У мене вийшло!

Але натомість я танцюю на піску. Перебираю ногами, і шифон кружляє навколо мене повітряною вуаллю. Я щаслива.

— Ти виснажена, — заперечує чоловік. — І зараз при смерті. Боги вирішують, жити тобі чи померти. Стародавні не вміють вчасно зупинятися.

— Якщо помру, залишусь тут?

— Ймовірно.

— Це добре. Мені тут подобається.

— Не смій здаватися!

Його голос змінюється, зовнішність розпливається, перестає бути чіткою, як і картинка навколо — ясно-синє небо стає бордовим, відливає золотим і обтяжує.

— Чуєш, провидице, не смій! — Хтось торкається скроні, і приємне тепло розтікається тілом. Поцілунок. То був поцілунок. І шепіт у саме вухо: — Живи, Поліно.

Я знову провалююсь у сон, знову танцюю. Зі мною поруч крутиться руда дівчина в зеленому одязі. Її довге волосся майорить на вітрі, плутається, але їй, схоже, і діла немає. Вона дивиться на мене і сміється — заразливо, дзвінко. І я не можу втриматися — сміюся у відповідь.

А потім щось трапляється. Світ змінюється, темніє. Небо охоплюють чорні грозові хмари. Дощ. Це повинно тішити мене. Руда лякається, і її страх передається мені. Тонкі пальці чіпляються за моє зап’ястя, тягнуть якомога далі від води.

— Вона зовсім близько! — кричить дівчина, але слова губляться в гуркоті грому й шумі озера, що штормить.

Я голосно видихаю, вона смикає мене, притискає до себе.

— Прокинься, — каже голосом Гліба. — Прошу тебе, Поліно.

Але я не можу прокинутися — всюди темрява, вона глушить звуки, стирає краєвид. Мені страшно. Руда зникає, і я залишаюся сама.

І незабаром прийде смерть. Я знаю точно.

Скоро нічого не буде…

Хтось бере мене за руку, переплітає пальці й шепоче в саме вухо:

— І не треба…

Я провалююсь під воду, судомно вдихаю. Легені горять вогнем, я захлинаюся, намагаюся виринути, але ноги обплутують водорості та тягнуть униз. Навколо вода — холодна, каламутна. І голос:

— Не треба боротися. Іди до мене.

Опускаюсь на дно. М’який пісок зминається пальцями ніг, темрява огортає, заспокоює. Сил майже немає, та вони й не потрібні. Навіщо? Однаково наприкінці нас забирає темрява.

— Живи!

Чиїсь руки хапають за плечі, тягнуть догори, до повітря.

Я приходжу до тями, починаю судомно рухати руками, виплутуватися з полону, нарешті, вириваюся і голосно вдихаю повітря.

Сонячне світло сліпить, свобода п’янить.

Я жива, жива!

Світло справді засліплювало. Пробивалося крізь дірку між шторами й било у вічі. Я заплющила очі. Поморгала, поступово звикаючи до освітлення. І тут же натрапила на пильний погляд Лари.

— Плануєш убити мене уві сні? — запитала я пересохлими губами. Дуже хотілося пити.

— Отямилася! — Захисниця встала та розправила складки на спідниці. — Покличу Кирила. Нарешті всі видихнуть із полегшенням і перестануть подумки тебе ховати.

Вона вийшла, а я повернулася до вікна. Живіт усе ще болів, але вже терпимо. А ще була слабкість — ворушитися не хотілося, думати також. Я насилу зрозуміла, що лежу в кімнаті Влада, на його величезному ліжку. Кімната пригнічувала.

Як і її хазяїн.

Він з’явився майже безшумно, наче зайвим звуком боявся зробити боляче. Боляче не було. Хотілося спати.

— Ось чому не можна гратися з налі, — суворо сказав Влад і сів поруч. Поклав мені руку на живіт. — Болить?

Я кивнула — ледве-ледве, на скільки вистачило сил.

— Пити хочу.

Він налив води в склянку, допоміг підвестися. Близько. Від знайомого запаху защипали очі. Після кількох ковтків мені стало легше. Я розслабилася, притулившись спиною до грудей Влада, і подумки побажала, щоб він не відпускав мене. Ніколи.

— Ти налякала мене. Дуже, — серйозно сказав він.

— Альрік добре постарався вчора.

— Альрік — рідкісна сволота, — погодився Влад. — Тільки це було не вчора, а минулого тижня.

Я обернулася, недовірливо зазирнула йому в обличчя.

— Ти шість днів була непритомна, Полю.

— Так довго… — Я спохмурніла.

Шість днів. Та за цей час Тан уже встиг усе зрозуміти та підготуватися.

— Тан у місті. У нього Кіра. — Я спробувала підвестися, не спрацювало. Тіло не слухалося. — Треба знайти його.