Розділ 8. Дев’ять кругів пекла

— Жодної згадки. Взагалі жодного слова! — Я закрила ноутбук та відкинулася на подушку. — Як це взагалі робиться?

— Ти не того питаєш. — Гліб знизав плечима. — Я ніколи не впускав налі. В атлі в цих справах є інший експерт.

— Якщо вірити літописам, достатньо вимовити заклинання. Але тієї ночі я нічого не говорила. Він просто увійшов у мене — хіба таке можливо? А заклинання це триста разів перечитувала — і нічого.

— Ти — жінка. Я здивований, що в тебе вперше вийшло. Жінки ніколи…

— Зі мною час забути це слово, — перебила я.

— Може, тобі треба роздратуватися? Ну, як тоді?

— Я зла, — пробурмотіла я. — Дуже зла на Мішеля. Знайду та вб’ю.

— А виглядаєш стомленою, а не злою. Без образ, але… може, поспиш?

— Ніколи спати. Кіра там одна. З мисливцем.

Від цієї думки в горлі встала грудка, а на очах виступили сльози розпачу.

— І їй потрібна здорова героїня-мати, яка прийде та наваляє стародавньому, а не впаде на порозі від виснаження. — Гліб прибрав із моїх колін ноутбук і накрив пледом. — Поспи. Розбуджу тебе за пару годин, обіцяю.

Спочатку хотілося посперечатися, а потім я здалася. Тремтіння в руках поступово вщухало, тіло розслаблялося. Я поринула в м’яку темряву сну.

У хельзі спекотно — навіть вода озера настільки гаряча, що рятує від спеки. Повітря вологе, в’язке, тому важко дихати. У грудях немов камінь, він тягне донизу, пригнічує. Як і незнайомець поряд зі мною. Сьогодні з ним некомфортно й хочеться піти.

— Ти маєш зупинитися, — суворо каже він. — Ти не знаєш, до чого це призведе.

— Я не можу інакше. У мисливця моя дочка, і тільки так я зрозумію, де він її тримає.

Стискаю кулаки, і теплий пісок просипається крізь пальці. Злість і безсилля, безсилля та злість…

— Вампір не спить, — стурбовано каже Уна. Вона сідає поруч і підтискає ноги, розправляючи широку спідницю кольору кориці.

Незнайомець киває і дивиться в далечінь.

— Зовсім близько. Потрібно думати про це, а не балуватися з налі.

— Я не балуюся, — заперечую. Чомусь стає прикро, що вони розмовляють зі мною, як із дитиною. Адже в мене справжня біда, а вони… — Моя дочка…

Чия долоня лягає на плече, і стає по-справжньому страшно. Я повільно повертаю голову й зустрічаюся поглядом із темно-сірими очима.

— Біжи, — шепоче Мішель. — Ховайся, Кастелло.

Я прокинулася мокра, мов миша. Знову бісів страх! я не боятися мушу, а битися. Ненавиджу! Ненавиджу Мішеля та Тана.

Я подивилася на годинник — пів години минуло. І не відпочила, і жодного прогресу.

Гліб має рацію, мені треба роздратуватися.

Його ніде не було — можливо, поїхав до атлі, а може, вийшов у магазин. Уже тиждень ми майже безвилазно сиділи в його квартирі, і я намагалася впустити налі. Марно. Ні заклинання, ні злість не допомагали. Можливо, жінка дійсно не може пропустити через себе дев’ятьох, і мій план був надто божевільним.

Але ж того разу вийшло. І я нічого особливо не робила, навіть не намагалася.

— Ну ж бо. Я хочу нагодувати тебе кеном, — прошепотіла я, наче другий налі міг почути. — Особливим кеном сольвейга. Приходь.

Нічого. Навіть натяку на темну сутність, що заполонює жилу. І я так само далеко від мисливця, як і була.

Клацнув замок, грюкнули вхідні двері, а за хвилину до кімнати зайшов Гліб.

— Ти чого встала? — з докором спитав він.

— Не спиться.

— Я пельмені купив, зараз зварю. А потім подивимося комедію якусь, щоб тебе відволікти. Не можна себе заганяти, Поліно. Кіру не тільки ти хочеш повернути. Атлі переполохані, кожен щось робить. Влад про тебе питав, але я тебе відмазав.

— І добре. Не хочу його бачити. Принаймні, поки що. — Я зітхнула. — Я образила його тієї ночі, але ж він не винен. Що він міг зробити проти стародавнього мисливця? От якби я вміла контролювати свій кен… Але однаково я настільки зла, що можу зірватись і наговорити дурниць.

— Так, мабуть, не варто, — погодився Гліб.

Повечеряли ми в повній тиші. Я колупала виделкою в тарілці, перекочуючи з боку на бік соковитий пельмень. Шматок у горло не ліз, навпаки, їжа була мені огидною, але я змусила себе проковтнути три штуки. Потрібно бути сильною, а для цього потрібно їсти.

А потім Гліб включив молодіжну комедію, одну з тих — вульгарних та тупих, які подивишся і забудеш. Спочатку я не дивилася на екран, думаючи про своє. Думки про вигадану хельзу не йшли з голови, а слова незнайомця спричинили тривогу. Навіть не самі слова — тон, яким вони були сказані. Інстинкти провидиці шепотіли, що треба дізнатися більше, але в кого питати, я не знала. Адже він вигаданий: і той світ, і чоловік. Навіть образ Уни — а я була певна, то був лише спогад — лише гра моєї уяви. Спроба зв’язати мене з матір’ю, зрозуміти, що є хтось вищий, мудріший за мене. Щоб відповідальність так не тиснула на плечі.