Розділ 7. Викрадення

Прокинулася я на світанку. Розплющила очі, потяглася на ліжку. Відразу згадався вчорашній вечір — страх, напіврозпач. Стоп! Я ж заснула в кріслі.

Підскочила швидко, захлинулася панікою, коли не знайшла Кіру в ліжечку. Але наступної секунди увійшла Рита з дитиною на руках, і я полегшено видихнула.

— Ми гуляли, — ніби виправдовуючись, сказала сестра. — Кірі потрібне свіже повітря.

— Так, звичайно. — Я притиснула дочку до себе і вдихнула знайомий запах дитячої олії, намагаючись заспокоїтися.

— Влад був із нами весь час, — додала сестра і присіла. — Він не дозволить образити Кіру.

— Не дозволить… — погодилася я.

Вчорашні емоції знову прокинулися та викликали тривожний дискомфорт. Немов вечір, що вирвався зі буденності, пофарбував думки зовсім в інші — незвичні та яскраві — кольори. Немов я на мить потрапила в минуле — чисте, без брехні. Наповнене впевненістю. Але вранці морок ілюзії розвіявся. Я стала собою, а Влад — Владом. Жорстоким та непередбачуваним. Щоправда, пов’язаним зі мною прокляттям.

Але його непередбачуваність тепер нам на руку — можливо, він зможе зробити так, що Тану не вдасться його прорахувати. Я принаймні вирішила залишити хитрість майстрам.

Влад поїхав у справах ще до того, як я вийшла із кімнати. Якщо чесно, то бачити його не дуже хотілося. Хоч поряд із ним і було спокійніше, душевне сум’яття ніхто не скасовував. Потрібно було відпочити, подумати. Щось підказувало мені, що наступна ніч буде складнішою за минулу.

Гліб подзвонив ближче до обіду. Веселим голосом повідомив, що забрав ніж і незабаром повернеться. Від цього в мене піднявся настрій — усе ж поряд із другом набагато спокійніше.

А надвечір зникла Оля. Зникла прямо з дому чи з двору — ніхто точно не знав. Ліна шукала її скрізь, але не змогла знайти. А потім натрапила на записку в кімнаті цілительки, де каліграфічним начерком було написано лише кілька слів: «Вона стане знаряддям у праведній війні». Без підпису, без будь-яких пояснень.

Після цього мало хто щось розумів. Лара подзвонила Владу, усі зібралися у вітальні та тремтіли. У тому числі і я. Захисниці запевняли, що ніхто не проникав усередину, а отже, Оля сама вийшла. Залишила на ліжку записку й покинула будинок.

Я одразу згадала вечір, коли Тан забрав Риту — тоді сестра теж вийшла сама. Але тоді він впливав на неї через кров.

Невже Оля… Здогад прийшов тієї ж миті і здавався логічним.

Оля — та сама. Його дівчина. Кохана Тана.

Чому я чекала, що це буде хтось сильніший. Рита, наприклад, чи Лара. Адже Оля не має жодного впливу на Влада. не повʼязана з ним кровʼю чи тісними стосунками. Я була впевнена, що він легко пожертвує цілителькою. Що дасть Тану цей зв’язок? Кохання? Маячня! Я не вірила, що такі, як Тан, можуть любити. У всякому разі, так, як я уявляла собі любов.

Влад повернувся пізно, що було на нього не схоже — після воскресіння атлі він примчав із Лондона так швидко, що я і злякатися не встигла. А сьогодні затримався.

Дивно.

А я все чекала, що з’явиться Тан з Олею під ручку та оголосять про заручини. Або, ще гірше, про вінчання. Цікаво, якщо Оля вінчається з ним, Влад змушений буде прийняти Тана в плем’я?

Ні, зазвичай жінка йде за чоловіком. Якби в Тана було плем’я, Оля стала б його частиною, а так…

Вона зробила власний вибір. Прозвучало жахливо та якось приречено, коли я сказала це вголос. Мені стало шкода її.

Ми ніколи близько не спілкувалися, і я деякий час навіть ображалася на неї за поведінку на нараді. А потім перестала. У кожного з нас своя голова на плечах, й Оля не мусила голосувати за Пилипа. Втім, я навіть не уявляю, що було б, якби атлі правил Макаров-старший. Ні, хай краще так. Особливо якщо враховувати Мішеля та Тана.

— Вона прикольна, — сказав хтось поруч, і я здригнулася. Повернула голову. Хлопчик стояв за кілька кроків від мене й дивився прямо в очі. А погляд… У мене захопило дух, як схожий він був на Влада!

— Вибач, що?

— Кіра. Адже її так звати?

— Так… — Я подивилася на дочку, що складала башту з кубиків на підлозі біля каміна.

— Вона зовсім на тебе не схожа. І ти дуже молода. Ти точно її народила?

Я здивувалася від таких прямих питань, кілька разів зітхнула, а потім згадала, що я доросла, і суворо запитала:

— А тобі ще не рано говорити про такі речі?

Хлопчик знизав плечима й незворушно відповів:

— Я — спадкоємець атлі. Батько від мене не ховається.

Дмитро присів поряд із Кірою, схрестив ноги й почав допомагати в будівництві. А в мене перехопило дух. І від неймовірної, містичної схожості — у погляді, жестах, міміці. І від дитячої безпосередності. І від дивної ніжності, яка незрозуміло звідки взялася в мені.

— Батько розповідав тобі про Кіру? — запитала я сиплим, огрубілим від хвилювання голосом.

— Звичайно, — хлопчик кивнув, не обертаючись. — І про тебе багато розповідав.

Серце глухо стукнуло й зупинилося. На секунду. А потім помчало галопом. І чому я так реагую на цього хлопчика та на його слова?